Щодня по обіді Павлусь вибігав за ворота, щоб не проґавити поштаря діда Нестора. Забачивши його, Павлусь ще здалека гукав:
– Здрастуйте! А мені лист є?
Дід Нестор неквапом прилаштовував на носі старі, зв’язані ниточкою окуляри. А тоді лівою рукою, бо праву йому ще у війну побило, починав перебирати пошту. Довгенько перебирав. А сам поверх окулярів лукаво поглядав на Павлуся.
– Тимошик я! – нетерпеливо нагадував Павлусь. – Хіба ви забули?
– Тимошикові цього разу є, – нарешті казав поштар і, бувало, простягав зразу аж два конверти.
Павлусь хапав їх. Роздивлявся марки. Ще й нюхав. І пахли йому ті листи далекою заморською країною. Навіть самим татом пахли.
Тата вже давненько як дома нема. Він поїхав на заробітки. Павлусь за ним дуже скучає. І як одержить листа, то вже так радіє, що аж підстрибує. Спершу тато часто писав. А це щось від нього – ані вісточки. Дарма Павлусь вибігає за ворота стрічати поштаря. Дід Нестор тільки рукою махне. «Потерпи ще трохи, пишуть тобі», – скаже підбадьорливо. І йде далі.
Павлусь терпів і день, і два, і п’ять. А тоді не втримався, дорікнув дідові:
– Собі ви, мабуть, щодня листи одержуєте. А мені – то й нема.
Дід Нестор вмить посмутнів і ледве чутно сказав:
– Якби ж то, сину, я їх одержував! Мені б і сонечко світило веселіше…
У війну дід партизаном був. А фашисти всю рідню його знищили…
Ніхто дідові тепер листи не пише. І дід їх не пише. Бо писати нікому.
Нічого цього Павлусь не знав. То вже мама йому розповіла…
І взяв Павлусь чистий аркуш, узяв фарби. І намалював голубе, без жодної хмаринки, небо. На небі – жарке сонце. А під сонцем – діда Нестора, з поштарською сумкою при боці, у перев’язаних ниточкою окулярах.
Поклав Павлусь малюнок у конверт, заклеїв його і вкинув у поштову скриньку, що висіла на березовому стовпці біля пошти.
Павлусь біг додому й уявляв, як завтра рано дід Нестор відімкне скриньку, як одержить листа – і сонечко йому засвітить веселіше…