Дивовижні імена

Якось я сидів у парку на лаві. Поряд зі мною читав газету дідусь у солом’яному брилі й барвистій вишиванці. А неподалік грався м’ячиком маленький хлопчик. Підкинув хлопчик м’ячика. Ударився той об стовбур дерева й відкотився прямцем дідусеві до ніг. Підняв дідусь м’ячика й чекає, що далі буде.

Підійшов хлопчик до нашої лави, став за два кроки й теж чекає, щоб йому м’ячика віддали.

– Ти хто? – запитав дідусь.

– Футболіст, – баском відповів хлопчик.

– Футболіст, кажеш? – глянув поверх окулярів дідусь. – А звати тебе як?

– Петрик.

– І прізвище своє знаєш?

– Знаю, – Козаченко.

– А ще ти хто?

Хлопчик мовчав.

– В якому місті ти мешкаєш?

– У Києві.

– Значить, ти не тільки футболіст, Петрику Козаченку, – усміхнувся дідусь, – а й киянин. Крім того, ти – українець, бо народився в Україні й належиш до українського роду. А ще ти – європеєць. Адже наша країна розташована не в Африці, не в Америці, не в Австралії, а в Європі. І нарешті, ти землянин, бо живеш на планеті Земля. Он хто ти, Петрику Козаченку!

Дідусь простяг хлопчикові м’ячика. Той ухопив його обіруч і вистрибцем побіг розказувати мамі, що сиділа на сусідній лаві, скільки, виявляється, у нього цікавих, просто дивовижних імен.