Знайомтеся – це Дмитрик Метелко! Знаєте, чому він такий здивований?
Він щойно увійшов до кімнати свого старшого брата Петрика пошукати папір для малювання й раптом почув глухий таємничий голос:
– Гей, дядечку!..
Удома нікого не було, тож Дмитрик спершу трошки злякався. У нього навіть майнуло в голові: втечу швиденько до ванної кімнати й заховаюся за пральною машиною! Але тікати не став, бо був уже великим. До того ж дуже кортіло дізнатися, хто ж це говорить.
Дмитрик роздивився довкола. На столі брата Петрика лежав хвостатий паяльник.
Цей не вмів розмовляти, а лише тихенько потріскував, коли його чорного хвоста встромляли в розетку. Блискучий будильник на підвіконні знав усього два слова: «Дзинь!» та «Цок-цок!», а пузаті гантелі спроможні були вимовити лише: «Гуп! Гуп!», та й то якщо впадуть на підлогу.
– Я тут, дядечку, я тут! – знову пролунав таємничий голос. Він долинав – тепер було вже зрозуміло – з нової шафи в кутку кімнати. Дмитрик позадкував до дверей і відважно гукнув:
– Хто це там сидить у шафі?!
– Я не сиджу, а стою! – сказав голос. – І мені це вже набридло! Відімкни, будь ласка, дверцята – я вийду!
– Спочатку відповідай, хто ти! – зажадав Дмитрик.
– Я – Кібрик. Я добре тебе бачу. Я вмію дивитися крізь стіни…
– От чудасія! – здивувався хлопець. – А мене навчиш?
– Спробую…
– Ура-а!
Дмитрик двома стрибками опинився біля шафи й повернув ключ у замку. Дверцята розчинилися. За ними стояв робот з яскраво-зеленими очима. Він привітно кивнув вусиками антени й, плавно переставляючи ноги, рушив кімнатою.
«Висо-окий! – майнуло в голові в Дмитрика. – Вищий за тата!»
Робот Кібрик завмер обличчям до стіни. Його очі спалахнули, як два зелених прожектори.
– Бачу за стіною розгардіяш, – сказав він сумно. – Не прибрано, все розкидано. Певно там, у сусідній кімнаті, мешкає жахливий нечепура. Ти з ним знайомий?
– Так, – почервонів Дмитрик. – Там мешкаю я…
Кібрик зітхнув так потужно, що з книжкової полиці зірвався старий Петриків зошит і закружляв кімнатою. Дмитрик спіймав його й прочитав на обкладинці: «Зошит із геомудрії».
– На жаль, – сказав робот, – вчитися бачити крізь стіни тобі ще зарано. Спочатку я навчу тебе прибирати. Зачекай тут на мене дві з половиною хвилини.
Кібрик розвернувся і діловито попрямував до Дмитрикової кімнати, а зажурений Метелко відкрив зошит з геомудрії й почав шукати, де в ньому можна помалювати.
– А йди-но сюди! – голосно покликав його Кібрик. – Готово! Я навів у тебе ідеальний порядок.
Дмитрик зазирнув – і не повірив своїм очам. Усі речі в кімнаті були старанно складені охайними купками. У першій купці лежали авторучка, автомобіль і апельсин. У другій – бризкалка, бублик, бінокль, бриль. До наступної купки робот склав усе, що починалося на літеру «В»: вертольотик, вудку й ватрушку…
– Учись, як треба прибирати! – гордовито промовив Кібрик. – Я розклав твої речі за алфавітом. Це дуже зручно.
– Ти так гадаєш? – невпевнено спитав Дмитрик.
– Авжеж! Тепер ти легко знайдеш усе, що тобі потрібно. Наприклад, тобі потрібна…
– …жуйка! – підказав Дмитрик.
– Хай по-твоєму – жуйка так жуйка. Раніше ти шукав би її з годину – спочатку сам, потім разом із мамою. А відтепер ти знаєш, що вона там!
І Кібрик показав на купку, де лежали журнал, жолудь, жуйка та дохлий жук.
– Здорово! – сказав Дмитрик. – Ти чудово наводиш лад. А малювати ти вмієш?
– Ні, – зітхнув Кібрик. Його зітхання було легеньке, але золотаві фіранки на вікні затріпотіли, наче від вітру.
– Хіба батьки не малюють з тобою? – спитав Дмитрик.
– Мої батьки, – сказав робот, – юні техніки. Вони змайстрували мене й навчили різних професій. Я працював зварювальником, пожежником, кухарем, сталеваром…
– Ого! – здивувався Дмитрик.
– Я вмію керувати кораблем, трактором, літаком і автомобілем…
– Ого-го! – здивувався Дмитрик.
– Я дуже швидко рахую, – вів далі Кібрик. – Можу перелічити всі зірки на небі та всі піщинки на пляжі. Я креслю, фотографую, а малювати не вмію. Батьки вважають, воно мені ні до чого.
– Це неправильно! – вигукнув Дмитрик. – Людина повинна вміти малювати!
– Але ж я робот, – сказав Кібрик. – Сам я не можу навчитися, а вони мене не вчать… Вчора один із моїх батьків, Петрик Метелко, показав у клубі юних техніків твої малюнки. Мені вони так сподобались, що я вирішив із тобою познайомитись. Петрик пішов із клубу останнім, і я непомітно рушив за ним. Я не знав, як потрапити до квартири, але мені пощастило: вам саме привезли нові меблі, я крадькома забрався до шафи, що стояла біля під’їзду, й вантажники потягли мене нагору. «Що ж так важко, достобіса! – лаялись вони. – Звідки взялася ця клята шафа на нашу голову?..» Всю ніч я простояв у шафі, а вранці, коли Петрик пішов до школи, хотів вийти. Та дверці були замкнені. Ламати їх я не схотів: шкода! Раптом бачу крізь них: входиш ти, мій дядько.
– Я твій дядько? – здивувався Дмитрик.
– Атож, дядько! Адже ти брат мого батька Петрика Метелка.
– Тепер зрозуміло… Добре, дядько так дядько. Товаришуймо? Я навчу тебе малювати. Це не важко, ось побачиш!
Він попорпався в купці «Ф». До неї потрапили чудові речі: фарби, фотоапарат, фантик і футболка із зеленим крокодилом. Під футболкою Дмитрик знайшов – як ви гадаєте, що? Ну звичайно ж, фломастери! Правда, їх лишилося усього два – синій та чорний.
Дмитрик відкрив Петриків зошит і намалював чорним фломастером Кібрика. А щоб картинка була веселішою, прималював до його долоні букет синіх троянд.
– Ну як, подобається? – спитав він робота.
– Гарно! – похвалив Кібрик. – Але чому троянди сині? Таких не буває.
– А я гадаю, – сказав Дмитрик, – на світі є сині троянди. Вони ростуть в одній дивовижній країні… У Дивувандії!
Робот замислився, в його голові щось заклацало, а його залізна рука, що обіймала Дмитрика за плечі, почала нагріватися, як праска.
– Що з тобою? Ти занедужав? – занепокоївся Дмитрик.
– Ні, я здоровий, – відказав Кібрик. – Просто я енергійно міркую. Поясни мені, що таке «дивовижний».
Я не знайшов цього слова у себе в голові.
– Дивовижний, – почав було Дмитрик, – це означає… Навіть не знаю, як сказати. Краще намалюю.
– Знову мене? – зрадів Кібрик.
– Ні, Дивовижного Капітана! Він плаває до Дивувандії, Країни Синіх Троянд!
Дмитрик знайшов у зошиті ще одну вільну місцинку, й за хвилину капітан був готовий. Його ноги в чудових флотських черевиках стояли на вершині Петрикового трикутника. Дмитрик трохи поміркував і зробив із трикутника скелю. Кашкет капітана впирався в якесь незрозуміле слово. «Ме-ді-а-на», – з натугою прочитав Метелко і вирішив: хай капітана звуть Медіан.
– Тепер ти зрозумів, що значить «дивовижний»? – спитав Дмитрик робота.
– Ні, не зрозумів… – сумно промовив Кібрик.
– А ти намалюй його сам – може тоді зрозумієш?
– Твій капітан – вигадка, й Дивувандія теж, – відповів робот. – Я не зможу намалювати те, чого немає на світі.
Він зітхнув, і зошит із Медіаном злетів, наче його підхопив буревій. Він шалено закрутився серед кімнати, і з цього виру виник високий чоловік у капітанському строї.
– Га-га! Це мене немає на світі?! – загорлав він так голосно, що задзвеніли шибки. – У затоці стоїть мій корабель. Негайно рушайте за мною! Я запрошую вас до Дивувандії!..