Засідка на каланчі

Слухайте, ми ж зовсім забули про піратів! Вони втекли від завалочної машини й причепилися до нових поручнів, які піднімав на каланчу баштовий кран. Отже, тепер пірати на каланчі, але про це ще ніхто, крім нас, не знає.

Ось погляньте: лежать і стогнуть. Хто схопився за живіт, хто за ногу, хто за груди. Все в них болить, адже бігати вони не звикли…

– Кля… Кля… – хрипить Горлохват. Він хоче сказати про Дмитрика «клятий хлопчисько», та не може.

Нарешті пірати відсапались.

– Хай тільки потрапить мені до лап цей кар-расик! – прошипів Нехлюй.

– Засмаж-жу в сметані! – видавив із себе Лоботряс.

– З’їм – і кістки виплюну! – пообіцяв Нахаба. – А Дурношльоп їх зариє.

– Гей, Дурношльопе! – звернулись до нього пірати. – Куди це ти позираєш?

– Бачу внизу залізне опудало, – відповів Дурношльоп. – Воно вийшло з магазину «Іграшки».

– Ии-х-х! – прохрипів Горлохват. – Я ж казав, що в животі в нього багатство! Гляньте, скільки іграшок накупило!..

Вулицею дійсно крокував робот Кібрик, обвішаний коробками з іграшками. Він гадав, що Дмитрик все ще в лікарні, й хотів потішити його. Робот купив по одній іграшці на кожну літеру алфавіту: автомобіль, бичка, вовка тощо. Лише на літеру Ь він нічого не купив. А чому – ви й самі здогадаєтесь.

Капітан Медіан теж шукав гостинці для Дмитрика. Він пішов до харчової крамниці та замовив Продавцеві ось що: абрикоси, банани, вишні, груші, диню, ескімо – знову, як бачите, все за алфавітом. Робот Кібрик довів йому, що це дуже зручно – так буде легше навести в палаті в Дмитрика ідеальний порядок.

Капітан та робот домовилися зустрітись біля лікарні, щоб разом увійти зі своїми подарунками до палати юнги Метелка.

– Их-х! – люто вирячив очі Горлохват. – Витрачають гроші на іграшки, на ягідки! А нам на горілку не вистачає. Треба пограбувати їх у затишному місці.

– Правильно! Усі вниз! Грабувати! – заґелґотіли пірати й почали спускатися вузькими закрученими сходами.

Раптом позаду хтось гаркнув:

– Кр-ругом!..

Перелякані пірати здійняли руки вгору. Та це був їхній старий приятель, розвідувальний ворон. Він щойно прилетів із Ледарська.

– Секр-ретний наказ кор-роля! – гордовито прокричав ворон Крук і дзьобом подав отаману перев’язаний мотузкою пакет.

У пакеті були лист і бризкалка зі снодійною рідиною. Отаман понюхав бризкалку:

– Запах – відпадний!.. Приберіть-но лапи! Стояти стр-рунко! Читаю листа Його Величності. «Ми, Байдик Четвертий Лежень, Король Усіх Ледарів, наказуємо нашій поліції зламати головний годинник Бамбаламська, а Годинникаря приспати снодійною рідиною та доправити до Ледарська. Хто добре виконає цей наказ, отримає від нас медаль і відро вина».

– Кр-рикнемо кор-ролю ур-ря! – запропонував ворон.

– Ур-ря! – гаркнули пірати.

…О двадцятій годині десять хвилин головний годинник на каланчі зупинився. А разом із ним зупинилися й замовкли всі годинники Бамбаламська, як замовкає без диригента оркестр. По радіо в цю мить Бабуся Грибуся закінчила розповідати вечірню билицю. Її герой – Сплюх – сидів у пожежній машині й пишався, а Дмитрик непомітно мацав на ній усілякі кнопочки.

– Яке лихо! – пролунав відчайдушний вигук: це на майдан вибіг Годинникар.

– Яка біда! Яка ганьба! – кричав він, обмахуючись на бігу циліндром. – Що сказав би мій прадідусь?!

Він відімкнув старовинним ключем двері каланчі й поспішив по східцях нагору. Дмитрик, звичайно ж, ув’язався слідом – хотів подивитися, що буде далі.

А пірати з бризкалкою ховалися саме нагорі – біля годинника, який вони зламали. Вони порснули снодійною рідиною на Годинникаря, відтак на юнгу Метелка – й ті миттю поснули.

– Гар-рний ул-лов! – вищирився Горлохват. – Чекали на одного, а вхопили двох! Де наш візок?

– Зник! – радісно повідомив Дурношльоп. – Лишився в Сталевара!

– Обійдемось без нього, – сплюнув отаман. – Довеземо бранців на машині. Завтра в Його Ледарської Величності день народження, от і подаруємо їй пожежну машинку, ги-ги-ги!..

За хвилину до пожежника Сплюха підійшли незнайомі люди в медичних халатах. Вони несли на дерев’яних будівельних ношах Годинникаря та Дмитрика.

– У них найзаразливіша хвороба – дика свинка! – сказав головний. – Вези нас, хоробрий пожежнику, до лікарні, та мерщій!

Ви, певно, здогадалися, що то були пірати. А Сплюху таке й на думку не спало. Він завів мотор, увімкнув сирену й помчав у бік лікарні.

– Цей хлопчик брав у мене олівчик, – сказав він Горлохвату. – Брав олівчик, а потім повернув. Скажіть, я не міг заразитися від нього через олівчик?

– Ще й як міг! – підхопив Горлохват. – Дика свинка дуж-же любить пожежників.

– Що ж мені робити?– злякався Сплюх.

– Поки не вмер, біжи до Доктора!

І Сплюх, щойно під’їхали до лікарні, побіг.

– Дорогий Докторе, допоможіть! – крикнув він з порога. – У мене дика свинка!

– Яка-яка? – здивовано перепитав Доктор.

– Дика!..

Доктор любив говорити віршами, але після того як пірати дихнули на нього тютюном, вірші в нього більш не виходили. Тому він спитав просто:

– Ви часом не божевільний?

– Ні, – відповів Сплюх. – Я пожежник! Біля воріт стоїть моя пожежна машина!

Доктор визирнув у вікно: жодної машини не було. «Я мав рацію, – подумав Доктор. – Бідолаха з’їхав з глузду»…