Цього ранку король Байдик Четвертий спав і бачив гарний сон: начебто придворна курочка знесла нарешті яєчко. Король звелів своєму кухареві негайно його зварити. «Слухаюсь, Ваша Величносте!» – вклонився кухар і раптом – тррах! – упустив яєчко…
Байдик прокинувся дуже злий.
– Відрубати кухарю голову, – наказав він мудрецю Мерзотелю, який тримав на золотій таці королівські капці.
– Відрубати кухарю голову! – гукнув Мерзотель піратам, що чекали за дверима спальні.
– Відрубати кухарю голову!! – передали пірати наказ короля служникам, а служники – стражникам.
Стражники схопили кухаря й потягли до Тюремної вежі, аби стратити.
– Нам наснилося, – сказав Байдик, потягуючись, – що він розбив яєчко.
– Який негідник! – обурився Мерзотель. – А цікаво, де він його взяв?
– Курочка знесла, – сказав король. – Курочку нагородити.
– Нагородити курочку! – крикнув Мерзотель піратам.
– Нагородити курочку!! Курочку нагородити!!! – лунало палацом далі. І курочці почепили на шию медаль із портретом Його Ледарської Величності.
– Який у нас сьогодні день? – спитав Байдик, позіхаючи на весь рот. – Сп’ятниця чи безтурбота?
– Нічогонеділок! – вклонився мудрець. – День народження Вашої Ледарської Величності!
– А де подарунки? – нетерпляче спитав король.
– Під вікном вашої спальні, – сказав Мерзотель, надягаючи королю капці. – Справжня пожежна машина та скриня морозива!
– Морозиво – це смачно! – повеселішав Байдик. – А що Моя Величність робитиме з пожежною машиною?
– Бібікатиме! – сказав мудрець.
Король Байдик почухався, поправив на голові корону й гукнув: «Агов!» До спальні увійшли пірати. Вони вели Годинникаря та юнгу Метелка.
– Ми виконали наказ Вашої Ледарської Величності! – доповів Горлохват. – Годинник працелюбів назавжди зупинився, а Годинникар – ось він, перед вами.
– А це що за хлопчик? – спитав король.
– Це наш головний ворог, – наввипередки заґелґотіли пірати. – Він спалив наш корабель. Він утік з нашої печери в Іржавій Скелі. Він гнався за нами на машині з великим совком і ледь не згріб нас, як сміття!..
– І тобі, хлопче, не соромно? – поцікавився Байдик.
– Анітрохи! – відповів юнга Метелко.
– Отже, ти зовсім безсоромний, – гидливо сказав Мерзотель. – Тебе треба обов’язково стратити. І Годинникаря теж. Але сьогодні Його Величність добрий. Підпишіть мале-е-сенького листа, і король вас відпустить.
– Якого ще листа? – спитав Дмитрик.
– Така дрібниця!.. Усього кілька слів. Ось послухайте.
І Мерзотель прочитав жалібним голосом:
– ДОРОГІ ПРАЦЕЛЮБИ! ПІДКОРІТЬСЯ КОРОЛЮ БАЙДИКУ, ІНАКШЕ ВІН НАС СТРАТИТЬ.
– Ото й усе! – лагідно сказав король. – Крихітний листочок. Потрібні лише ваші підписи.
– Я вам навіть ручку вмочу в чорнило! – запропонував Мерзотель.
– Він навіть марку сам приліпить, – пообіцяв Байдик.
– Ну й турботливі ж ви! – сказав Годинникар. – Тільки марно непокоїтесь. Якби я підписав цю гидоту, мій прадідусь назвав би мене боягузом і зрадником.
– Все з тобою зрозуміло, – зітхнув король. – Тобі жити набридло. Ну а хлопчик підпише. Адже так, хлопчику?
– Я погано пишу, – буркнув Дмитрик. – Я краще намалюю.
Мудрець посадив Дмитрика за столик поруч із королем, дав непідписаного листа, ручку й чорнильницю.
– Тільки не підглядайте! – зажадав юнга Метелко і щось хутко намалював.
– Ось мій підпис, – сказав він.
Мерзотель глянув – і весь затрусився.
– Ва… Ва… Ва… Ва-ва-ша Величносте, – вимовив, затинаючись, мудрець. – Тут намальовані Ви…
– То й що? – сказав Байдик. – Я люблю, коли Мою Величність малюють.
– Але він іще намалював коко… коко… ко-коваля…
– Еге, зрозуміло! – сказав король, милуючись собою в люстерку. – Коваль, напевно, цілує нашу руку.
– Аж ніяк! – вискнув Мерзотель, який вже тремтів від люті. – Ко-коваль б-б-б’є Ва-вашу Величність молотом нижче спини…
– Де-де? – перепитав король.
– Саме в те місце, – відповів Мерзотель, – яким Ви зволите сидіти на троні…
«Дзинь!» – це Байдик упустив люстерко.
«Трах!» – це він пожбурив у Дмитрика чорнильницю, але влучив у мудреця.
– Нахабний хлопчисько! Гидкий! Ката сюди! – закричав король і затупав ногами.
– Кат зайнятий, Ваша Величносте, – сказав Мерзотель, подаючи королю чарку із заспокійливими краплями. – Кат дуже зайнятий: він гострить сокиру, щоб відрубати голову вашому кухарю.
– Кухаря поки що випустити, – наказав король. – Нехай готує святковий обід. А цих двох після маскараду стратити!
– Ги-ги-ги! – заіржав отаман піратів, хапаючи Дмитрика за комір. – Домалювався, голубчику!
Решта піратів накинулись на Годинникаря й заламали йому руки за спину.
– Посадіть їх у Тюремне підземелля, – звелів Байдик. – У найдальший його кінець, аби не втекли.
– Провалитися мені на цьому місці, не втечуть! – прогарчав Горлохват.