Байдик Четвертий Лежень з’їв на сніданок тарілку вишневого киселю з гірчицею та хріном. Не дивуйтеся! Адже кисіль звичайний, солодкий, смертельно йому набрид.
Після сніданку король влаштував собі тиху годину, та раптом перелякано зіскочив із ліжка: йому наснився коваль, що б’є його нижче спини.
– Клятий хлопчисько! Навіть спати перехотілося! – пробурчав Байдик. – Добре, займемося державними справами – приміряємо нові шати.
До спальні урочисто увійшов королівський кравець. Він ніс на дерев’яних плечиках святкову нічну сорочку, яку шив увесь рік до дня народження короля. Байдик її надів. Лівий рукав був набагато довший за правий.
– Така нині заморська мода, – промовив кравець, низько вклоняючись.
– А чому збоку дірка? – спитав Байдик.
– Це отвір для вентиляції, – пояснив кравець. – Аби тіло Вашої Величності провітрювалось…
Потім Байдик покликав свого цирульника, тобто перукаря. Цирульник посадив короля в крісло й улесливо спитав:
– Яку зачіску бажаєте цього року – ледачурку чи байдиківочку?
– Байдиківочку, – відповів король, – спереду чубчик, а ззаду кучері.
Цирульник засопів, заклацав тупими ножицями – і через три години обстриг короля наголо.
– Що ти зробив? – загорлав король, побачивши себе в дзеркалі. – Що це за зачіска?
– Ледащиця, – шанобливо прошепотів перукар. – Дуже зручна! Вашій Ледарській Величності не треба навіть зачісуватись.
– Не зачісуватись – це добре, – сказав Байдик. – Але Моя Величність воліла кучері та чубчик.
– Виростуть, – пообіцяв перукар, – на все свій час. До того ж, під короною зачіску не видно.
Король надів на святкову нічну сорочку золотий пасок і пішов у двір бібікати. Біля пожежної машини возився Мерзотель – він зливав на землю бензин.
– Зверніть увагу на цю чудову калюжу, – хитро сказав мудрець. – На честь дня народження Вашої Величності вода стала різнокольоровою, як райдуга!
– Гарно говориш, – похвалив король. – Накажемо тебе нагородити. Коли нам знову насниться, що королівська курочка знесла яєчко, ти його отримаєш!
Тим часом до палацу вже прибували артисти, запрошені на маскарад. Приїхав Дресирувальник Хробаків. Явився Ковтач Водогінних Труб. Прискакав Чоловік-Стрибунець, що вмів підстрибувати до стелі.
Ось до парадного ґанку під’їхала карета, якою править залізний клоун. Це розфарбований робот Кібрик. Чи впізнають його пірати? Ох, боюся, що впізнають! Нехлюй націлив на нього свій гострий ніс.
– Когось він мені нагадує, – сказав Нехлюй. – Це часом не залізне опудало?
– Саме воно! – зрадів Нахаба. – Погляньте, на животі – дверцята!
– А за ними – багатство! Золото, червінчики! – жадібно загомоніли пірати й оточили карету.
– Хто ви такі? – спитав прибульців Горлохват.
– Я відомий фокусник Кошуп! – пропищав Кролик і показав афішу. – А це мої друзі: два акробати, борець і клоун.
– Агов, клоуне! – сказав отаман Кібрикові. – Що там у тебе в животі? Багатство?
– Багатство, – чесно признався робот.
– Багатство!! – радісно завили пірати, хапаючись за зброю.
– А відчини-но дверці! – зажадав Горлохват.
«Клац!» – дверцята відчинилися.
– Провалитися мені на цьому місці! – загарчав отаман. – Жодного багатства тут немає!
– Тут самі залізяки, – плаксиво сказав Нахаба.
– Молоток, викрутка та інший мотлох, – підтвердив Нехлюй.
– Вони гроша ламаного не варті! – простогнав Дурношльоп.
А насуплений Лоботряс тільки сплюнув з досади.
– Ех-х! – сказав Горлохват. – Відпустіть його. Ми помилились, це не залізне опудало.
І пірати, чортихаючись, поплентались до королівської їдальні, де розпочиналося свято.