Якось мама наводила лад у старому, ще бабциному комоді й раптом вигукнула:
– О, Вадику! Глянь, що я знайшла!
З-поміж альбомів із давніми вижовклими фотографіями, з-поміж старих листівок і конвертів, якихось течок та навхрест перев’язаних ниткою пакетиків вона дістала довгеньку дерев’яну паличку із шістьма круглими дірочками та нехитрим орнаментом по всьому стовбурці.
– Дай-но! Дай! – нетерпляче простяг руку цікавий до всього Вадик.
Він вихопив у мами паличку й заходився вимахувати нею, ніби мушкетер шпагою.
– Вадику, перестань, – із докором сказала мама. – Це тобі не патичок який-небудь. Це чудовий музичний інструмент – сопілонька з калиноньки, ясенове денце. А в ній, щоб ти знав, і досі живе душа твого дідуся.
– Яка душа? – не зрозумів Вадик.
– А така. На цій сопілочці любив грати мій тато, а твій дідусь Василь… Боженьку милий, як він на продиво гарно грав! Особливо мелодію, яка називається «Самотній пастух». Дідусь вкладав у гру всю свою душу. І я вірю, що вона, дідусева душа, живе в його сопілочці й досі.
– А як її звідти вийняти? – спитав Вадик.
– О, виймати душу – то грішне діло, – заперечила мама. – А от подати голос вона може. Тільки для цього ти сам маєш навчитися грати не гірше нашого незабутнього дідуся.
– А я хіба зможу? – засумнівався Вадик.
– Головне, синочку, дуже, дуже захотіти. А де бажання, там неодмінно буде й успіх…
Із того дня Вадика ніби зачаклували: він дуже хотів, щоб подала голос дідусева душа. Тому не випускав сопілку з рук. Він дмухав у неї з ранку до вечора, та так завзято, що в нього терпли губи. Однак звуки народжувались немічні, придушено хрипкі, з присвистом. Вони були зовсім не мелодійні й тільки дратували вухо.
Вадик впадав у відчай.
– Я так стараюся, а в мене геть нічого не виходить, – якось, мало не плачучи, поскаржився він мамі.
– Видно, мій дударику, правду каже народна примовка: «У сопілку грає, а ладу не знає». Тому я напитала для тебе одного дядечка-сопілкаря. Він чудово володіє цим інструментом. Тож і тебе погодився навчити. Одне жаль, що цього не випало зробити твоєму дідусеві…
I Вадик став брати уроки в справжнього майстра. Ох, і нелегко було йому о першій порі! І повноголосий звук не народжувався. І пальці, що бігали по дірочках, були неслухняні. А трошки згодом, коли вже сяк-так навчився видобувати зовсім простенькі мелодії, то часто плутав ноти, фальшивив.
Але минав час, і поволі, невпоспіх, з кожним новим днем труднощі відступали. Вони вже так болісно не дошкуляли Вадикові, бо він вірив, він був певен, що неодмінно їх переборе.
Що слухнянішою ставала в його руках дідусева сопілка, то чистіше й виразніше починав звучати її голос. Вадик уже знав напам’ять усю мелодію «Самотнього пастуха». Ця щира хвилююча пісня без слів просто зачаровувала його. І коли він брався грати її, починало здаватися, що то й справді тихим тужливим голосом десь із далекої далечіні промовляє до нього жива дідусева душа.
