Устимко з Петьком – брати. Устимкові вже скоро десять, та хоч і старший він двома роками за Петька, однаково той верховодить. Устимко вдачі тихої, боязкої. Із нього, як казала їхня покійна мати, хоч вареники ліпи. А в Петькові такий шаливір сидить, що й за себе, й за брата – кругом управиться. Так і пантрує своїми хитрими очима з-під крутого лоба, куди б його встряти. Лихо тільки, ніде йому розгулятися.
Живуть хлопці посеред поля, у невеличкому цегляному дімку над самою залізницею. А довкруги і близько ніякої оселі. На схід сонця – Київ. На захід – Козятин. До школи в село добрих зо три кілометри буде. А так, можна сказати, зовсім од білого світу одрізані. Мусять хлопці нудитись удома. То батькові на колії те, се допоможуть. То кіз у посадці пасуть. То з мачухою на городі пораються. А то посідають десь над яром, обхоплять ноги руками, голови на коліна і мрійно дивляться на ешелони, що один за одним линуть не знати куди.
Вдень і вночі грімкотить залізниця. Промчить на повному ходу пасажирський поїзд. Майнуть у вікнах вагонів чужі незнайомі лиця. І знов стане порожньо кругом і журно…
Останні кілька днів Петько з рання до смерку пропадав у хлівці: знічев’я пиляв щось, витісував та грюкав молотком. А Устимко залазив із книжкою в буйне віниччя на погрібні й годинами сидів там тихо й невилазно.
У середу під обід Петько витяг на двір щось схоже на довгу гнучку драбину. Це були збиті з дощечок і закріплені на дроті літери. Один кінець дроту Петько прибив до обапола на хліві. Другий заходився прилаштовувати до старої осики. Дріт пружинив, вивертався з рук, і Петько гукнув на підмогу Устимка.
Коли все було надійно прилаштовано, Устимко відступив на кілька кроків і прочитав: «Щасливої дороги, поїзди!»
– Ну що, подобається? – самовдоволено запитав Петько.
– Гарно, – похвалив Устимко. – Тільки якби ще пофарбувати в червоне, то добре було б видко і машиністові, і з вікон вагонів.
Гойднув літерами гарячий степовий вітер, наче хотів випробувати їх на міцність, та, безсилий, відлетів геть. А хлопці, діставши з криниці відро води, напилися всмак, присіли на моріжку й замріялись.
– Ото б’ємо байдики, дурня клеїмо, а дні біжать, як навзаводи, – трохи перегодом обернувся до брата Петько. – Вже ондечки до школи скоро, а канікул ніби й не було.
Устимко промовчав. Він ліг долілиць, підмостив під щоку руку і став пильно розглядати, як двоє мурахів волочуть у траві мертвого, з обламаними крильми джмеля.
– Слухай, Устимку, – вів далі Петько. – Давай гайнемо в Київ. До Бровок – пішкодрала. А там украдемося у вагон, та й… бувайте здорові.
Устимко розгублено усміхнувся, закліпав очима.
– Ну й придумав!
– А що! На метро поїздимо: один раз заплатив, спустився під землю і хоч весь день катайся. У Дніпрі покупаємося. У зоопарк підемо. Та там стільки всякого дива – за місяць не надивишся!
– А батько ж пустить?
– Пхи! Хіба ми як? Нишком. Цілий ранець хліба й сала наберемо, яблук, грушок. Я за свої підручники за минулий клас у Мирона Гурмача аж сімдесят дві гривні вторгував. За них знаєш скільки пепсі й морозива буде! А тоді десь підробимо. Он у Федя Пшенишного з нашого класу брат у Києві в медучилищі. То казав: на вокзалі кошик-два піддай бабі, що їде на базар, – то й десятка…
Устимко довго сопів носом. Як так глянь, то Петько ніби й непогано надумав. А з іншого боку – як же його, щоб самовільно? За це по голівці не погладять. Того року вони з ремонтною бригадою, що на їхньому перегоні колію лагодила, тільки на півдня до Козятина не спитавшися змотались, та й то скільки тарараму було. А тут аж у самий Київ!
– А як тато в поліцію заявить, що ми пропали, і вона зачне нас шукати? – непевно одказав Устимко.
– Ет, поки нас знайдуть, то ми вже й приїдемо. Чи, може, боїшся, батько духопеликів дасть? Та він так зрадіє, що ми живісінькі вернемось, не до бійки буде.
– Однаково страшно.
– Ну, як хоч! – із серцем сказав Петько. – А я поїду. Тільки про мене, цур, ні пари з вуст! Чув?..
Другого дня Петько збудив Устимка рано-вдосвіта. Позлазивши з горища – там вони спали на сіні ціле літо, – хлопці замість зарядки спершу пробіглися наввипередки до переїзду й назад. Далі взялися виважувати невеличкий шмат іржавої рейки. Устимко виважив п’ять разів, Петько – вісім. А тоді, повмивавшись, посідали снідати.
Сонце вже зачервонило всі стіни в хаті, коли Петько одсунув тарілку і встав з-за столу.
– Ну мені час, – тихцем промовив до Устимка. Він майнув до хлівця. З-за купи потрухлих шпал витяг ще з вечора схований туди ранець із харчем, тицьнув на прощання братові руку:
– Бувай. Та гляди ж, не виплещи. Як до чого прийдеться, скажеш – на село до хлопців подався.
Злодійкувато озираючись, Петько дійшов до посадки, перескочив забур’янений рівчак і пірнув у жита. Якусь часину ще було видно круглу, наче кавун, Петькову голову А потім і вона зникла з очей.
Пролетів над житами вітер. «Стережись, стережись», – тривожно зашамрали колоски. Жайвори в небі примовкли. Не стало чути й посвистування ховрахів.
І тут Устимка огорнула така тривога, що аж губи йому взялися смагою. «Ой же ж і дурне намислив Петько! Ноги на плечі – й подався. Відчайдух він. Спочатку робить, потім думає. А в дорозі все може статися. Ще під поїзд влетить. Або з міськими хлопцями бійку заварить. Йому це – як з горба збігти. Та й заблукати у великому місті не штука…»
Важке гнітюче передчуття погнало Устимка вперед. Із хлібів синіми очима здивовано проводжали його волошки. Лоскотним бурдюком напиналася сорочка за спиною. А він, боячись, що не дожене брата, у весь дух біг житами.
Попереду замаячіла самотня братова постать.
– Агов, стій! – гукнув Устимко.
Петько озирнувся. Просто в дорожню порохняву опустив ранець і, думаючи, що Устимко таки зважився пристати в спілку, замахав рукою.
– Молодець! – похвалив баском. – Головне – не бійся. Зі мною не пропадеш.
– Не боюсь я, – промимрив Устимко, тяжко дихаючи. – Тільки ж їхати не їдь…
Петько аж зумівся.
– Тю, навіжений! Біжить, репетує. Я вже думав – розвидніло йому. А він знов за своє…
Петько зневажливо чвиркнув крізь зуби, підхопив ранець і закушпелив далі.
– Стривай! Чуєш-но? – кинувся братові навперейми Устимко. Він несміливо узяв його за руку і майже пошептом сказав: – Петю, нехай що скоїться з тобою – сам я тоді зостануся. На все життя сам… Дуже тебе прошу – вернись. Ну, вдар мене, що хоч мені роби, тільки вернись.
Петько сердито чмихнув носом. Нетерпляче крутнув лобатою головою. Що ти йому скажеш, індикові печеному! Вирла повні сліз. Руки тремтять. Лопуцьок лопуцьком… Послати б його під три чорти й податися своєю дорогою. Але, не знати чого, вся знадливість мандрівки враз поблякла. У Петькових грудях розпросторився щемкий причаєний жаль. Страхопуд Устимко! Ох же ж і страхопуд! Йому й справді несолодко буде самому. Після того лиха, що вдерлось до їхньої хати, більше двох літ минуло. А Устимко й досі як причмелений. Все собі мовчки. Не засміється ніколи. І до Петька горнеться, як лоша до кобили. Ну, як його лишиш! Буде з рання до смерку сидіти десь на погрібні в бур’яні й винувато слухати батькові-мачушині докори за чужу, не свою провину.
«Ех, – подумав Петько, – не буде мені з тої вилазки втіхи…»
На мить він уявив себе далеко від рідної хати, у великому місті, поміж чужих, незнайомих людей, а головне – без Устимка, і так йому стало незатишно на душі, аж у горлі залоскотало.
Співчутливо позирнувши на Устимка, Петько шморгнув носом і з удаваною байдужістю сказав:
– Ай справді, що я там забув, у тому Києві! Морозиво? Та я без нього сто літ проживу.
Брати ще трохи постояли один проти одного, дослухаючи, як сюрчать коники та підпадьомкають перепели в житі, і кожен із них думав про щось потаємне, своє. Петько вирвав колосок, пожував споловілу, вже без соку рурочку.
– От і осінь скоро, – ніби сам собі сказав він.
Далі поклав Устимкові на плече руку, й вони неквапом, бо тепер уже нікуди було поспішати, зашкандибали назад, до своєї самотньої, загубленої серед безлюдного степу рідної домівки.
