Мене звуть Індія Опал Булоні. Минулого літа мій тато, пастор, послав мене до крамниці купити макарони з сиром, трохи білого рису і пару помідорів, а я повернулася додому з собакою. А сталося це так. Я саме пішла до овочевого відділу крамниці «Вінн-Діксі» по помідори – і мало не збила з ніг управителя. Він стояв геть розчервонілий, лаявся й вимахував руками.
– Хто пустив сюди собаку?! – горлав він. – Хто пустив сюди цього брудного собацюру?!
Спершу я не побачила ніякого собаки. По підлозі була розкидана купа овочів – помідори, цибуля, перець. І всі продавці «Вінн-Діксі», здавалося, вимахували руками так само люто, як управитель.
Аж тут із-за рогу вибіг собака. Собака був великий. І потворний. І, здавалося, йому було дуже весело: висолопив язика й помахував хвостом. А тоді раптом зупинився і всміхнувся – просто до мене.
Я ще ніколи не бачила, щоб собаки отак усміхалися, але той пес усміхнувся по-справжньому: роззявив пащу й показав мені всі свої зуби. А далі знову замахав хвостом так завзято, що скинув з вітрини купку помаранчів; вони порозкочувались по підлозі, мішаючись із помідорами, цибулею та перцем.
– Та зловіть хто-небудь цього собацюру! – репетував управитель.
Собака, досі вимахуючи хвостом і всміхаючись, підбіг до управителя та став на задні лапи. Він, мабуть, просто хотів подивитись людині в очі й подякувати за всі ці веселощі в овочевому відділі – та врешті-решт повалив управителя додолу. Управителеві нині, напевно, випав прикрий день: він лежав на підлозі – перед усіма своїми продавцями – і плакав. А собака, якому стало жаль чоловіка, нахилився над ним і почав лизати щоки.
– Будь ласка… – промовив управитель. – Зателефонуйте в службу відлову…
– Зачекайте! – вигукнула я. – Це мій собака. Не треба нікуди телефонувати!
Усі продавці «Вінн-Діксі» враз обернулися до мене: я відчувала, що роблю щось важливе.
І водночас, мабуть, дурне. Однак тут я нічим зарадити не могла. Не можна ж віддавати такого собаку гицелям!
– Сюди, друже! – покликала я.
Собака облишив лизати управителеві щоки, нашорошив вуха й поглянув на мене – ніби намагався згадати, звідки він мене знає.
– Сюди, друже! – ще раз покликала я.
І тоді зрозуміла, що цьому собаці – як і кожній істоті в світі – хочеться, щоб до нього звернулися на ім’я. Але ж я не знала, як його звуть, отож і бовкнула перше, що спало на думку:
– Сюди, Вінн-Діксі!
І цей собака побіг до мене так, ніби робив це все своє життя.
Управитель сів і суворо подивився на мене – вирішив, напевно, що я кепкую з нього.
– Його справді звуть так, – промовила я. – Слово честі.
Тоді управитель сказав:
– Ти що, не знаєш, що з собаками до крамниць не ходять?
– Знаю, сер, – відповіла я. – Це сталося випадково. Пробачте, я більше так не буду… Ходімо, Вінн-Діксі! – сказала я собаці.
Я рушила вздовж вітрин, і пес подався за мною – з овочевого відділу до бакалійного, а потім через касу – надвір.
Тільки-но ми опинилися на волі, я уважно роздивилася собаку. Еге ж, не красень: великий, але сухоребрий – усі ребра видно. Та ще й облізлий – шерсть подекуди геть повилізала. Одне слово, цей пес скидався на старий бурий потертий килим, який до того ж забули під дощем.
– Оце так вигляд! – зітхнула я. – Ти, здається, нічий…
Він знов усміхнувся мені. Знов роззявив пащу й показав мені всі свої зуби. Усмішка була така широченна, що пес аж чхнув. Ніби промовив: «Знаю, що я не красень… Зате кумедний».
Хто б не закохався з першого погляду в собаку з таким почуттям гумору?
– Ну, то ходімо, – сказала я. – Побачимо, що про це скаже пастор.
І ми вдвох із Вінн-Діксі вирушили додому.