Того літа, коли я знайшла Вінн-Діксі, ми з пастором тільки-но переїхали до містечка Наомі, що в штаті Флорида. Пасторові саме дали парафію в тутешній церкві баптистів «Розпростерті обійми». Мій тато – хороший пастор і чудова людина, але часом мені важко думати про нього, як про тата: він увесь час читає проповіді або думає про вчорашню проповідь, або готується до наступної. Отож подумки я завжди кличу його «пастором». До мого народження він був місіонером в Індії – через те й мене назвали Індією. Однак тато звичайно зве мене моїм другим ім’ям – Опал, бо так звали мою маму, а тато дуже любив її.
Отож, поки ми з Вінн-Діксі йшли додому, я розповіла собаці, звідки взялися мої імена і як я опинилася в Наомі. А ще розповіла про те, яка хороша людина пастор – навіть тоді, коли він цілий день читає проповіді, молиться, допомагає стражденним і не має часу навіть до крамниці піти.
– Чуєш? – говорила я до Вінн-Діксі. – Ти теж стражденний собака, отож маєш йому сподобатися. Може, він навіть дозволить залишити тебе в нас.
Вінн-Діксі поглянув на мене й замахав хвостом. Собака трохи кульгав – щось у нього було не так з однією лапою. А ще, правду кажучи, він смердів. Страшенно. Одне слово, справжнісінька потвора, але я вже полюбила його всім серцем.
Коли ми дісталися нашого кварталу – під назвою «Трейлерний парк для дружніх розмов» – я наказала Вінн-Діксі поводитися скромно, не галасувати, бо це серйозний дорослий квартал, і я живу тут лише через те, що пастор є пастором, а я – тихою, скромною дитиною. Тобто «винятком», як називав мене управитель нашого кварталу, містер Альфред. Я звеліла Вінн-Діксі теж бути «винятком», тобто не чубитися з котами містера Альфреда чи з гавкучим йоркширським тер’єром місіс Детвеллер, що його звуть Семюел. Поки я отак повчала Вінн-Діксі, він дивився на мене, і присягаюся, що все зрозумів.
– Сидіти! – сказала я, коли ми підійшли до нашого трейлера. Слухняний пес одразу сів. – Сиди тут, а я зараз повернуся.
Пастор саме працював у вітальні за складаним столиком.
Довкола були розкидані папери, а сам пастор завзято тер носа, що завжди означало одне: він думає. Він замислився.
– Тату! – тихенько покликала я.
– Хм-м… – відгукнувся він.
– Тату! Пам’ятаєш, ти завжди казав мені, що ми повинні допомагати всім нещасним?
– М-м, хм-м… – відповів він, потер носа й розгублено оглянув свої папери.
– Я знайшла одного нещасного, – провадила я. – У крамниці.
– Справді?
– Так, сер, – я пильно дивилася на пастора. Він часто нагадував мені черепаху, що ховається в панцирі й думає там свою думу, ні на мить не виглядаючи назовні. – Тату, я хочу спитати от що: можна, щоб цей нещасний залишився в нас?
Пастор нарешті поглянув на мене.
– Опал, – сказав він, – про кого це ти?
– Я знайшла собаку. Я хочу залишити його в нас.
– Ніяких собак, – заперечив пастор. – Ми про це вже говорили. Собака тобі не потрібен.
– Я знаю, – відповіла я. – Знаю, що собака мені не потрібен. Але цьому собаці потрібна я. Подивись! – Я підійшла до дверей і гукнула: – Вінн-Діксі!
Вінн-Діксі нашорошив вуха, усміхнувся, чхнув – і, накульгуючи, вліз сходами до трейлера. Тоді підійшов до пастора й поклав йому голову просто на коліна, якраз на папери.
Пастор подивився на Вінн-Діксі. На сухі ребра, на нечесану шерсть… Пастор зморщив носа – я ж казала, що цей собака страшенно смердів!
Вінн-Діксі у відповідь поглянув на пастора. Роззявив пащу, показав усі свої криві жовті зуби, змахнув хвостом – і скинув кілька пасторських папірців на підлогу.
Потім він чхнув, і решта паперів теж попадали.
– Як ти назвала цього собаку? – спитав пастор.
– Вінн-Діксі, – прошепотіла я, не насмілюючись говорити вголос. Але Вінн-Діксі, здається, й сам справив гарне враження: пастор трохи висунув голову зі свого панцира.
– Авжеж, – сказав він. – Бездомний пес… – Він поклав на стіл олівець і почухав у Вінн-Діксі за вухом. – І справді нещасний. Це чистісінька правда. Тобі потрібен дім? – спитав пастор у Вінн-Діксі вже лагідніше.
Вінн-Діксі змахнув хвостом.
– Гаразд, – мовив пастор. – Дім ти, здається, уже знайшов.