Я відразу взялася до роботи: Вінн-Діксі треба було як слід вимити. Спочатку я влаштувала йому душ – намилювала дитячим шампунем і поливала з садового шланга. Пес стояв непорушно, хоч миття не припало йому до вподоби. Стояв ображений, жодного разу не всміхнувся, не махнув хвостом. Але все ж таки я його вимила, витерла й заходилася розчісувати. Своєю власною щіткою я вичесала йому всю шерсть і мусила добряче попрацювати, перш ніж упоралася з усіма ковтунами. Собаці це сподобалося більше за миття – він аж хвостом закрутив з утіхи.
Увесь час, поки я доводила до ладу його шерсть, я з ним розмовляла. А він слухав. Я пояснила, що ми дуже схожі між собою.
– Подивись-но, – казала я, – в тебе немає родини, і в мене теж. У мене, щоправда, є пастор. А мами немає. Тобто десь вона є, але де саме – я не знаю. Вона покинула нас, коли я мала всього три роки. Я її майже не пам’ятаю. Ти теж не пам’ятаєш своєї мами, еге ж? От і виходить, що ми обоє – сироти.
Вінн-Діксі поглянув просто на мене; він, схоже, зрадів, що хтось нарешті зрозумів, як йому тяжко. Я кивнула йому й провадила:
– Навіть друзів у мене немає; вони всі залишились у Вотлі, а нам довелося переїхати сюди. Вотлі теж у Флориді – на півночі. Ти бував колись на півночі Флориди?
Вінн-Діксі замислено дивився на землю – ніби пригадував, чи справді бував там.
– Знаєш, – вела я далі, – відтоді, як ми сюди переїхали, я щодня думаю про маму – часто-часто. Частіше, ніж колись у Вотлі…
Вінн-Діксі нашорошив вуха й підняв брови.
– Пастор, мабуть, теж увесь час думає про маму. Він досі її любить – я знаю це напевно, бо чула, як у нашій церкві – у Вотлі – шепотілися тітоньки: він, мовляв, досі ще сподівається, що вона повернеться. Але мені він про це не каже. Взагалі не розмовляє зі мною про маму. А я так хочу довідатись про неї більше! Тільки я боюся розпитувати пастора, бо він ще розсердиться…
Вінн-Діксі уважно поглянув на мене, ніби хотів сказати щось.
– Що? – спитала я.
Він не зводив з мене очей.
– Гадаєш, треба все-таки попросити пастора, щоб він розповів мені про маму?
Вінн-Діксі дивився на мене так пильно, що аж чхнув.
– Гаразд, я подумаю, – відповіла я.
Попрацювала я недаремно: тепер Вінн-Діксі видавався набагато кращим.
Облізлим він, звичайно, залишився – тут нічим не зарадиш; зате та шерсть, що була на місці, стала цілком чиста – гладенька, м’яка. Ребра стирчали, як і раніше, та я вирішила, що годуватиму його досхочу – і все буде як слід.
От тільки з жовтими кривими зубами не вдієш, мабуть, нічого, бо щоразу, як я бралася чистити їх власною щіткою, собака без упину чхав. Та врешті-решт Вінн-Діксі й без того вигляд мав непоганий, і я завела його назад до трейлера – показати пасторові.
– Тату! – промовила я.
– Хм-м… – відповів пастор, що саме працював над проповіддю й щось бурмотів собі під ніс.
– Тату, поглянь на Вінн-Діксі! Він як новенький!
Пастор поклав олівець, потер носа й нарешті поглянув.
– Отакої! – сказав він, широко всміхаючись до Вінн-Діксі. – Просто красень!
Вінн-Діксі всміхнувся пасторові у відповідь. А потім підійшов і поклав голову йому на коліна.
– І пахне він чудово, – додав пастор, почухав собаку за вухом і зазирнув йому в очі.
– Тату… – почала я одразу, щоб не розгубити свою сміливість. – Ми щойно поговорили з Вінн-Діксі…
– Справді? – перепитав пастор, чухаючи далі Вінн-Діксі за вухом.
– Ми поговорили, і він теж вважає, що коли мені вже десять років, то ти маєш розповісти мені десять фактів про маму. Десять фактів! І все!
Пастор облишив чухати Вінн-Діксі. Я бачила, що він сховає свою голову назад до черепашачого панцира.
– Один факт на кожен рік мого життя, – провадила я. – Будь ласка…
Вінн-Діксі поглянув на пастора й підбадьорив його, ткнувши носом.
Пастор зітхнув і промовив до Вінн-Діксі:
– Бачу, з тобою треба бути насторожі…
А тоді подивився на мене.
– Гаразд, Опал, – відповів він. – Сідай. Я розповім тобі… десять фактів про твою маму.