– По-перше… – почав пастор. Ми сиділи на канапі, а Вінн-Діксі влаштувався між нами: він уже зрозумів, що канапа набагато зручніша за підлогу.
– По-перше… – повторив він, і Вінн-Діксі пильно поглянув на нього. – Твоя мама була дуже весела. Могла розсмішити будь-кого… По-друге, вона була руда й веснянкувата.
– Як я? – підхопила я.
– Як ти… – кивнув пастор. – По-третє, вона любила саджати й вирощувати… все, що завгодно. Отакий вона мала талант. Могла посадити в землю колесо й виростити машину.
Вінн-Діксі заходився гризти свою лапу, і я плескала його по голові, щоб облишив.
– По-четверте, – вів далі пастор, – вона була дуже прудка. Наввипередки з нею і не думай бігати: як дремене вперед на старті – неодмінно пережене.
– І я теж! – додала я. – Удома, у Вотлі, я обігнала якось Лайма Фуллертона, а він сказав, що це нечесно, – та й узагалі дівчата з хлопцями не повинні бігати наввипередки. А я відповіла, що він просто жалюгідний невдаха!
Пастор знову кивнув і з хвилину помовчав.
– А по-п’яте? – нагадала я йому.
– По-п’яте, вона зовсім не вміла куховарити. Все пересмажувала, переварювала – навіть воду. Бляшанки з квасолею відкрити не вміла. А до шматка м’яса не знала, як підійти… А по-шосте, – пастор потер собі носа, подивився на стелю, й Вінн-Діксі теж поглянув нагору, – по-шосте, твоя мама дуже любила казки та оповідки. Могла сидіти й слухати їх із ранку до ночі. Обожнювала їх. Особливо кумедні, щоб досхочу насміятися… – Пастор ще раз кивнув, ніби погодився сам із собою.
– А по-сьоме? – запитала я.
– Стривай-но… Вона знала всі зірки та планети. Аж до найменшої. Знала їхні назви і швидко знаходила на небі. Цілу ніч могла дивитися на зірки… По-восьме, – пастор заплющив очі, – їй дуже не подобалося бути дружиною пастора. Вона скаржилася, що їй гидко, коли парафіянки роздивляються на неї: що вбирає, як співає, чи добре куховарить… Казала, що не хоче бути комашкою під мікроскопом.
Вінн-Діксі лежав на канапі, поклавши носа на коліна пасторові, а хвоста – мені.
– По-десяте… – мовив пастор.
– По-дев’яте, – виправила я.
– По-дев’яте, – погодився пастор. – Вона пила. Пила пиво. І віскі. І вино. Так, що часом зупинитися не могла. Через те ми з твоєю мамою частенько сварилися… А по-десяте, – пастор зітхнув, – по-десяте, твоя мама любила тебе. Дуже любила.
– Але ж вона покинула мене, – заперечила я.
– Покинула нас, – лагідно промовив пастор. Я ніби побачила, як він ховає голову до свого дурного черепашачого панцира. – Спакувала свої речі й пішла. Нічогісінько не залишила.
– Гаразд, – я підхопилася з канапи. Вінн-Діксі скочив за мною. – Дякую, що розказав.
Я пішла просто до своєї кімнати й записала всі ті десять фактів, які пастор розповів мені. Записала їх у тім самім порядку, щоб нічого не забути. А потім прочитала їх уголос Вінн-Діксі – багато разів, поки запам’ятала все. Я мусила добре пам’ятати всі ці факти для того, щоб тоді, коли мама повернеться, одразу впізнати її, міцно-міцно обняти й ніколи вже не відпускати.