Вінн-Діксі не любив зоставатися на самоті. Ми дізналися про це дуже скоро. Якщо ми з пастором кудись ішли й залишали собаку в трейлері, він розкидав по підлозі подушки й розкручував увесь сувій туалетного паперу. Тоді ми спробували припинати його надворі. Це теж не допомогло – Вінн-Діксі заходжувався вити, аж поки Семюел, собака місіс Детвеллер, підхоплював це виття. А такі звуки не дуже до вподоби мешканцям нашого Трейлерного парку…
– Він просто не хоче бути сам, – пояснила я пасторові. – І все. Доведеться брати його з собою! – Я чудово розуміла, що відчуває Вінн-Діксі; у нього, напевно, аж серце стискається від самоти.
Урешті пастор поступився. Відтоді ми почали брати Вінн-Діксі з собою навіть до церкви.
Церква «Розпростерті обійми» в Наомі – незвичайна. Раніше тут була дорожня крамниця «Хапай-тікай», і тільки-но заходиш до церкви, як одразу бачиш гасло цієї крамниці. Воно викладене на підлозі червоною плиткою великими літерами: «ХАПАЙ-ТІКАЙ-ХАПАЙ-ТІКАЙ-ХАПАЙ-ТІКАЙ». Пастор пробував зафарбувати ці літери, та фарба ніяк не трималася на плитці, і він залишив усе як є.
А ще церква «Розпростерті обійми» відрізняється від інших церков тим, що в ній немає жодної лави. Люди приносять із собою складані та садові стільчики – і це вже схоже на пляж чи пікнік: зараз, диви, ще й барбекю смажитимуть… Одне слово, церква в нас досить-таки химерна, тож я подумала, що Вінн-Діксі нікому тут не завадить.
Та коли ми вперше привели пса до церкви, пастор прив’язав його надворі.
– Навіщо ж ми взяли його з собою? – запитала я. – Аби знову припнути?
– Собаці в церкві не місце, Опал, – відповів пастор. – І все.
Він припнув Вінн-Діксі до дерева й сказав, що тут, у затінку, собаці буде найкраще.
Найкраще, та не зовсім! Почалася відправа. Поспівали, поговорили, помолилися, а потім пастор почав читати проповідь. Не встиг він вимовити двох-трьох слів, як знадвору долинуло страшенне виття.
Пастор удав, ніби нічого не чує.
– Сьогодні… – промовив він.
– А-уууууу! – підхопив Вінн-Діксі.
– Я прошу вас… – вів далі пастор.
– Аа-уууууу!! – так само продовжував Вінн– Діксі.
– Друзі мої… – говорив пастор.
– Ааа-уууууу!!! – не вгавав Вінн-Діксі. Парафіяни засовались на своїх стільчиках, озираючись довкола.
– Опал! – сказав тоді пастор.
– А-уууу! – відгукнувся Вінн-Діксі.
– Що, сер? – спитала я.
– Приведи сюди цього собаку! – крикнув пастор.
– Так, сер! – крикнула я у відповідь.
Я вискочила надвір, відв’язала Вінн-Діксі й привела його до церкви.
Пес сів біля мене і всміхнувся до пастора. Пастор не стримавсь – і всміхнувсь у відповідь.
Такий між ними був звичай.
Потім пастор заходився читати проповідь спочатку. Вінн-Діксі уважно слухав, нашорошивши вуха, – ніби намагався вхопити кожне слово. І все було б гаразд… якби не миша, що саме бігла підлогою.
У церкві «Розпростерті обійми» трапляються миші. Вони зосталися тут ще від крамниці «Хапай-тікай», коли в будинку було чим поласувати. Коли ж під гаслом «Хапай-тікай» відкрилася міська церква баптистів, миші залишились, хоч тепер їм не було чого їсти, крім крихт від свяченого хліба. Пастор раз у раз торочив, що з мишами треба щось робити, та сам не робив нічого. Правду кажучи, він і подумати не міг комусь завдати болю. Навіть мишеняті.
Отож Вінн-Діксі побачив мишу – і дременув за нею. Ще хвилину тому все тривало як слід – пастор читав собі проповідь, і раптом Вінн-Діксі, як кудлата торпеда, помчав за тією мишею. Він гучно гавкав, лапи його ковзали по натертій підлозі з написом «ХАПАЙ-ТІКАЙ», а люди ляскали в долоні та щиро реготали. А коли Вінн-Діксі нарешті впіймав ту мишу, натовп аж заревів.
– Ніколи ще не бачила, щоб собака ловив мишей! – промовила місіс Нордлі, що сиділа біля мене.
– Це особливий собака, – пояснила я.
– Еге ж, я помітила, – відповіла вона.
А Вінн-Діксі стояв перед усіма парафіянами, вимахуючи хвостом і тримаючи в зубах живу мишу обережно, щоб не випустити, але водночас і не задушити.
– Схоже, серед предків цього кунделя були хорти, – промовив хтось позаду мене. – Це справжній мисливський пес!
Тим часом Вінн-Діксі підійшов до пастора й поклав мишу до його ніг. Миша хотіла вже тікати, та собака хутко притис їй хвоста лапою. А потім усміхнувся пасторові, вишкіривши всі свої зуби. Пастор поглянув на мишу. На Вінн-Діксі. На мене. Потер носа. У колишній крамниці «Хапай-тікай» запанувала тиша.
– Помолімося, – сказав нарешті пастор, – за це мишенятко.
Усі засміялись і заляскали в долоні. Пастор нахилився, взяв мишу за хвіст, пройшов по червоному напису «ХАПАЙ-ТІКАЙ» і викинув її надвір. Люди знову зааплодували.
А потім він повернувся, й ми почали молитися. Я молилася за маму. Я сказала Богові, що мамі напевно сподобалася б історія про те, як Вінн-Діксі зловив тут мишу. Вона б так сміялася!
Я просила Бога влаштувати так, щоб я – саме я! – змогла колись розповісти цю історію мамі.
Далі я поскаржилася Богові, що в Наомі мені дуже сумно, бо я не знаю тут нікого з дітей, крім тих, що ходять до нашої церкви. А ходять сюди хіба що два брати – Данлеп та Стіві Дьюбері, схожі між собою, наче близнята. Та ще Аманда Вілкінсон; вона завжди така скривлена, ніби понюхала щось смердюче. А ще є дівчинка з родини Томасів, на прізвисько Пампушка, але їй тільки п’ять років минуло. І ніхто з них не хоче зі мною дружити – гадають, мабуть, що я поскаржуся пасторові, коли вони зроблять щось не так. Одне слово, бояться прикрощів – і перед Богом, і перед батьками. Отож я сказала Богові, що я самотня, – навіть тепер, коли в мене є Вінн-Діксі.
А насамкінець я помолилася за мишу – як і звелів пастор. Я попросила, щоб Бог дав їй легкого та приємного польоту з порогу церкви «Розпростерті обійми», що в Наомі. І щоб вона впала на м’яку зелену травичку.