Кобила Хвилинка бігла битим шляхом крізь Жахливі Комарині Хащі. Кропив’яні дерева хиталися, схиляючись просто до карети, й люто шипіли:
– Ус-сіх покус-саємо!..
Фокусник Кошуп, який героїчно тримався в Ледарську, загубив у палаці свою афішу і знову став звичайним боязким кроликом. Він забився в куток карети, тремтів і час від часу повторював:
– Ой, боюся!
Тягнучка пестила його за вухом.
Капітан Медіан міняв роботові електричний запобіжник.
Дмитрик із Годинникарем дивилися назад, на машину з вітрилом, і квапили Автоінспектора:
– Пірати наближаються! Будь ласка, їдьте швидше!
– Не можу, – відповідав Автоінспектор. – Учора я вже перевищив швидкість і нізащо не порушу більше правила руху. Навіть не просіть!
– Я щось придумала, – сказала Тягнучка. – Зроби, Пушку, ще одну Добру Справу!
– А вона не страшна? – спитав чорний Кролик.
– Зовсім не страшна, – заспокоїла його Онучка. – Треба просто прикинутись чорною кішкою та перебігти піратам дорогу.
– Здорово! – схвалив капітан.
– Чудова думка! – сказав Годинникар.
А Дмитрик порадив:
– Підв’яжи йому вуха, аби були коротшими!
Карета виїхала з ледарських Хащів. Почалися поля працелюбів. Сонце вже сіло, і в сутінках пірати не розгледіли, що чорна кішка, яка перебігла їм дорогу, насправді є кроликом. А Пушок ще й нявкнув:
– Няв! Няв!
Забобонні пірати спустили вітрило, й пожежна машина зупинилась.
– Провалитися мені на цьому місці! – вилаявся Горлохват. – Далі їхати не можна.
– Спіткає нещастя, – запевнив Мерзотель.
– Так, нещастя, – повторив король. – Ух, клятий кіт!..
– Я знаю один прийом, – сказав Нехлюй. – Ми всі маємо потриматися за чорний ґудзик – і тоді кіт не рахується!
– Він має рацію, Ваша Величносте, – підтвердив Мерзотель.
– Так давайте сюди ґудзика! – загорлав Байдик.
Однак на одязі п’ятьох піратів, королівського мудреця й самого короля був лише один ґудзик, та й той жовтий. Решта давно відірвались. А в заморського Чоловіка-Стрибунця ґудзиків не було взагалі: його зелений комбінезон застібався на блискавку…
– Лети до Ледарська й дістань, де хочеш, чорного ґудзика! – наказав отаман піратів воронові Круку.
– Гар-разд! – каркнув розвідувальний ворон і полетів.
Тим часом карета з нашими героями весело їхала до Бамбаламська. Втім, радіти було зарано: кобила Хвилинка раптом закульгала.
– Загубилась підкова, – зітхнув Автоінспектор. – Треба негайно скувати нову.
– От біда! Ми ж не маємо інструментів! – затужив Годинникар.
– Зараз усе буде! – промовив робот Кібрик, якого нарешті полагодили.
Він вийшов із карети, відкрив дверці в себе на животі та витяг усе необхідне.
– На спині в мене розетка, – сказав він. – Дядечку Дмитрику, під’єднай до неї, будь ласка, цю грудку заліза.
Дмитрик так і зробив. Електричний струм розігрів залізну грудку до червоного кольору, потім до білого. Кібрик схопив її кліщами, поклав на камінь край дороги та молотком викував підкову. Він остудив її в калюжі, попросив кобилу підняти копито і ретельно прибив підкову цвяхами.
А король, мудрець і пірати нетерпляче чекали на ворона з чорним ґудзиком.
– Де його носить?! – лютував король. – Ми вже їх не доженемо!
– Можу допомогти, Ваша Величносте, – запропонував Чоловік-Стрибунець. – Я миттю дожену карету, якщо ви обіцяєте добре мені заплатити.
– Чесне королівське! – пообіцяв Байдик Четвертий. – Отримаєш діжку золота – тільки дожени.
– Захопи їх у полон! – сказав Мерзотель.
– Разом із залізним опудалом! – прогарчав Горлохват.
Чоловік-Стрибунець узяв два заряджених пістолети, підстрибнув – і зник.
– Рулі-рулі-рулі-рулі, ось тобі чотири дулі! – вишкірився король. – Банку киселю він у нас отримає, а не діжку золота!..
Тим часом робот Кібрик закінчив свою роботу. Він поскладав ковальське знаряддя і замкнув дверці на животі. Раптом із неба пролунав постріл.
– Іго-го-о-о! – злякано заіржала Хвилинка: куля шарпнула їй кінчик вуха.
Це стріляв Чоловік-Стрибунець. Він наближався велетенськими стрибками й кричав:
– Усіх застрелю!.. Якщо не здастеся!.. Разом із залізним!.. Опудалом!..
Робот Кібрик знав це слово. Йому стало дуже прикро. Він сумно зітхнув, і від цього зітхання здійнявся справжній буревій. Чоловіка-Стрибунця закрутило в повітрі, понесло в Жахливі Комарині Хащі – й відтоді ніхто про нього більше ніч-чого не чув.