Наступного ранку Годинникар з допомогою Кібрика полагодив годинника на каланчі. «Бам-балам!» – калатнув той дзвінко й весело. «Бам-балам! Бам-балам!..» – відгукнулися молоти ковалів.
Капітан Медіан та юнга Метелко готували «Карася» до відплиття: перевіряли мотор, заправляли його пальним. Трохи згодом Дмитрик узяв цебро зі шваброю та надраїв палубу до такого блиску, що від неї через ліс і озеро пострибали сонячні зайчики. Вони скакали вулицями Бамбаламська, видзвонюючи на віконних шибках та вітринах:
- Від-пли-ва-ємо до-дому –
- Це не крапка, тільки кома!
- Дуже швидко сплине час,
- Ми повернемось до вас!
Рівно опівдні паровозик Чип-Чип привіз на станцію Бабусине-Грибусине проводжаючих. Услід за ним приїхав Бажальний Трамвай з бамбаламцями, які не вмістились у поїзді. А лісовою просікою примчала пожежна машина Сплюха і привезла тих, хто не вліз у Трамвай.
– Не юрміться! Шикуйтесь! Я повинна сфотографувати вас для газети! – стрекотіла з Дерева Добрих Справ Сорока-Білобока. – Гості с Бабусею – досередини! Хлопчику, витри носа! Усі схвильовано дивляться на Осла Іполіта, який читає прощальні вірші!
Іполіт звівся на задні ноги, урочисто змахнув передніми і прочитав:
- Сьогодні друзі уплива…
- Які сумні оті слова!
- Прийміть подяку і хвалу!
- Я міцно в губи вас цілу…
І Осел, витираючи копитом очі, по черзі чмокнув Дмитрика, Капітана та робота.
– А тепер, Дмитрику, ти кажи! – запропонувала Бабуся.
– Я не вмію говорити так гарно, як Іполіт, – знітився юнга Метелко. – Краще ми з Кібриком малюватимемо веселі картинки й надсилатимемо вам поштою.
– Я швидко їх доставлятиму! – запевнив з Дерева Лелека-Листоноша.
Пожежники роздули рум’яні щоки, аби заграти прощальний марш.
– Хвилинку! – зупинила їх Бабуся Грибуся. – Дмитрик був іменинником і витратив своє бажання на Дуже Суворий Штраф. Бр-р-р, як негарно вийшло! Треба здійснити, як виняток, його друге бажання. Трамваю, ти згоден?
- Дін-ділень, хай буде так.
- Ще одне кажи, хлопчак! –
проспівав Бажальний Трамвай юнзі Метелку.
– Навіть не знаю, що побажати, – розгубився Дмитрик.
– А я знаю, – мовив Кібрик. – Ти зник з дому чотири дні тому, перед власним днем народження, і навіть записки не залишив. Мій батько Петрик і твої батьки страшенно хвилюються. Тебе, напевно, розшукує поліція.
– Ой! – прошепотів Дмитрик і сказав Трамваю: – Зроби, будь ласка, щоб ніхто не хвилювався – ні мама з татом, ні Петрик, ані поліція. Хай вони гадають, що я пішов погуляти і зараз повернусь.
– Буде зроблено! – відповів Трамвай.
– А де ж Тягнучка? – здивувався Дмитрик. – Чом її не видно?
– Гадки не маю! – розсердилася Бабуся. – Люди відпливають, а її десь вітер носить. Ох і пустунка!
«І Автоінспектора чомусь нема», – подумав Дмитрик…
– Юнго, підняти якорі! – пролунав, наче грім, голос капітана.
Робот Кібрик завів мотор і став до штурвала.
Пожежники знову роздули щоки й заграли на мідних трубах марш.
Жуйковоз «Карась» рушив у відкрите море.
Раптом у небі почулося стрекотіння. Навздогін летів рожевий вертоліт.
Ось він завис над «Карасем», з вікна висунувся Автоінспектор і закричав у рупор:
– Я хотів подарувати вам смачний торт! І зараз подарую! Його щойно спік Кондитер! Я мчав до вас на мотоциклі! Але той зламався! Й Онучка зробила Добру Справу! Прилетіла за мною на вертольоті!
Дверці вертольота відчинилися, звідти визирнула Тягнучка і влучно кинула капітанові три букети синіх троянд. А слідом спустила на мотузці зеленого Крокодила з великою круглою коробкою в зубах.
– Гарний торт! – сказав Крокодил, коли Дмитрик узяв коробку. – Сам би з’їв. Ну, бувай!
Онучка потягнула Крокодила назад, і тут – ви не повірите! – на лоб юнзі Метелку крапнула гаряча сльозинка.
– Тягнучко! – крикнув Дмитрик. – Не плач, ми ще побачимось!
А Тягнучка показала йому язика та прокричала сердито:
– Я не плачу! Це Крокодил!..
– Дивовижна дівчинка! – сказав капітан.
– Ди-во-виж-на! – повторив робот Кібрик.
А Дмитрик здійняв над кораблем сигнальні прапорці. Вийшли два різнокольорових слова, зрозумілих Онучці з Бабусею і кожному морякові: ДО ПОБАЧЕННЯ!
КІНЕЦЬ