Якщо поглянути на карту світу, то серед багатьох земель, держав, островів десь там височенько, аж на півночі Європи, можна помітити країну Швецію. А якщо пильніше придивитися до Швеції, то можна… ні-ні, не столицю угледіти, а уявити звичайне село.
Отож в одному такому селі жив хлопчик Нільс Гольгерсон – довготелесий, худорлявий, з кучмою русявого, як стигле жито, волосся. Був як і всі хлопчики: то кота за хвіст потягне, то півня скубне, то гусей передражнює, то індикові язика показує, то курей ганяє та ще й руками змахує, ніби той шуліка.
Словом, умів бешкетувати, а от до науки здібний не був. Батьки аж непокоїлися – хоч би з сина не виріс невіглас, бо ж до книжок і не береться. Йому б усе, бач, байдики бити та на вулиці гасати.
Одної неділі батьки зібралися до церкви, а Нільсові того і треба. «От і добре, – міркував він, мало не скачучи од радощів, – хай ідуть, а я змайструю рогатку. Начувайтеся, горобці! Та що там рогатка – візьму он татову рушницю та й стрельну! І нічого мені за це не буде!»
Щойно він так подумав, як ось почулося:
– Якщо не йдеш із нами, то сиди вдома і книжку читай!
– Гаразд! – неохоче озвався Нільс, а сам подумав: «Гм, так, ніби знають, що я не збирався ту книжку до рук брати! Та нехай – візьму її та й розгорну серед столу, наче справді читав».
А мама, взявши татка попід руку, кинула вже з порога:
– Коли повернемось, ти перекажеш усе прочитане! А в книжці двадцять сторінок!
«От халепа! Я ж лише подумав, а вголос нічого не бовкнув! Невже вона мої думки знає? О-о-ох, доведеться-таки читати…» – зітхнув Нільс і гукнув навздогін:
– Авжеж, матусю, перекажу!..
Двері зачинились, рипнула хвіртка, і хлопчик зостався на самоті.
Сидів собі та й гірко чухав потилицю: «Еге, пішли й, певно, тішаться, що оце влаштували мені науку. А я мушу сидіти та мордуватися над книжкою…»
Проте батьки зовсім не тішилися з того, а, як і кожні тато з мамою, сподівалися, що з їхнього хлопця вийде щось путяще. Матуся не раз жалілася чоловікові:
– От якби наш Нільс став м’якосердішим! Бо такий уже халамидник росте, що годі й казати! Скоро й індики полетять у вирій од нас, аби лиш він їх не зачіпав…
А тато пригортав дружину й собі примовляв:
– Та, може, він ще переросте і облишить витівки. Шкода, що вчитись не хоче. Бо куди ж йому неписьменному в цьому світі? Його й кури засміють, що такий нетямущий!..
Нільс тим часом вагався, читати книжку чи ні. А тоді таки зважився, розгорнув посередині, де був найбільший малюнок, і заходився водити пальчиком по рядках.
Надворі ж поволеньки прокидалася весна: земля умивалась дощиком, дзюрчали струмки, розпускалися бруньки, цвірінькали пташки, зі шпарин підвіконня виповзали крапчасті сонечка. У хліві час від часу ревли корови, мріючи про зелені луки, а в загороді ґелґотали гуси. Уся природа неначе сама промовляла: незабаром усе зацвіте, потерпіть ще трохи.
По-недільному прибрану хату вже сповнювала березнева теплість, заколисуючи Нільса. Читання, як виявилося, справа доволі марудна й нецікава: літери всі схожі, писані чорні по білому, хіба що в різному порядку, тому й слова виходять, бачте, різні. От водив-водив він по рядочках, а дощ у шибку так приємно стукотів, що хлопчик незчувся, як задрімав. «Нізащо не засну! – вперто відганяв він сон, силкуючись розтулити повіки. – Ну ще хоч одне речення, ну хоч один рядоч…» І мало-помалу голівка його схилялася щораз нижче, нижче, аж поки не торкнулася м’яких сторінок.
Хтозна, чи довго спав хлопчик, чи недовго, а збудив його якийсь шурхіт поза спиною. Він сіпнувся, підвів важку од сну голову й побачив у дзеркалі на столі півкімнати: поличку з мисками, двері й стару скриню, що повніла всіляким матусиним начинням. Утім, нічого дивного, що в дзеркалі відбивається кімната. Його вразило дещо інше: величезна дубова мамина скриня відчинена! От лихо!.. Адже до цієї скрині, в якій зберігалися святкові мамині гаптовані сукні, прикраси, гарне взуття, капелюшки, хустинки та ще всіляка всячина, нікому не дозволялося зазирати!
Нільс ніяк не міг збагнути, як же воно так сталося, що скриня відчинилася. Він уже й очі потер, і по щоках себе поплескав, а тоді нарешті відвів погляд од дзеркала й озирнувся – а скриня й справді відчинена! Хто ж таке накоїв, адже в хаті нема нікого, крім нього! Під сорочкою пробіг холодок: а що, як тут злодій?! Такий великий, лютий-прелютий, весь у чорному та ще й із ножем! Певно, подумав, що в скрині якісь скарби, та й відчинив її. А там несподіванка – жіноче вбрання! Певно, той злодій розлютився ще дужче від такої знахідки. Хлопчик аж зіщулився, наче грабіжник заніс уже над ним важке ручище і ось-ось рубоне…
Уявивши таку моторошну пригоду зі злодієм, хлопчик уже збирався тишком сповзти зі стільця, аби зачинити скриню, коли враз його погляд упав на дзеркало. Краєчком ока він помітив, що на скрині майнула якась чорна тінь. За мить вона вималювалась чіткіше, і Нільс збагнув: це ворушиться щось живе. Тінь вовтузилась, вовтузилась, коли раптом з-під гаптованих маминих суконь вигулькнув кумедний капелюшок і на краю скрині всівся справжнісінький… гном! Оце так – гном, як у казках!
Гнома Нільс зовсім не злякався – це ж вам не грабіжник із ножем. Це був маленький, завбільшки як долоня, пристаркуватий чоловічок, личко в зморшках, сиве волосся, гострі очиці. Вбраний він був, як і кожен гном: гарний крислатий капелюх, мереживний комірець, лаковані черевики із блискучою пряжкою, широкі штанці, чорний піджачок (чи то пак каптан, бо це ж у людей піджаки, а в гномів наче на вигляд те саме, тільки називається каптаном). Пишний костюм доповнював ошатний бант, що робив того гнома неабияким модником.
Гном, звісивши ноги зі скрині, дістав із маминих «скарбів» мережану стрічку і заходився її зачудовано розглядати. Він і так, і так прикладав її до себе, міркуючи пустити на обновку. Чоловічок так захопився примірянням, що зовсім не помітив, як хлопчик прокинувся. А той тим часом уже опанував себе і, недовго думаючи, вирішив утнути із гномом якусь штуку. От якби накрити його кришкою: клац! І все, попався, голубе, сиди тепер у сукнях, приміряй стрічки. Але… що ж далі з ним робити? Торкатися гнома рукою хлопчик боявся, бо це ж таки щось чарівне – хтозна, що з долонею може статися. Ще, боронь Боже, прилипне до нього, і носися тоді з тим гномом, як із писаною торбою.
Зиркнувши скоса на стіну, Нільс помітив сачок для метеликів, який з минулого літа нудився без діла на цвяхові. Ох, скільки ж метеликів, бабок, жуків та мушви стали Нільсовими бранцями влітку й гідно поповнили його засушену колекцію в дерев’яному ящичку! А тепер до них може додатися й живий гном. Неймовірно – це ж такої знахідки ні в кого не буде, його колекція стане відомою не те що на все село – на всю Швецію!
Нільс умить зірвав сачок із цвяха, прожогом майнув на той край кімнати й накрив ним край скрині. Під сітчастим ковпаком борсався маленький чоловічок, а хлопчик мало не скакав, радіючи від такого влучного нападу. Подумати тільки: він спіймав гнома! Нільс одним рухом перекинув сачок, і бідолаха опинився на дні. Метушився, щось перелякано бубонів, чіплявся пальчиками за дірочки сітки, силкуючись підлізти вище, та все марно.
І тут хлопчик розгубився: а що ж далі робити з тим гномом? Не сидіти ж так до вечора, поки батьки прийдуть із церкви. Поки він міркував, час від часу струшуючи сачок, щоб його бранець не дістався до обідка, гном звів брови дашком та й ну благати:
– Нільсе, любий, чуєш? Відпусти мене… – просився він. – Я ж тобі стільки добра зробив!
– Овва! Якого ще добра? – здивувався хлопчик.
– А ось, наприклад, коли ти, пишучи, заляпав зошит у чорнило. Я тоді навмисно перехилив чорнильницю, аби матуся подумала, що то само так трапилося. Або коли ти надбив оту вазу, пам’ятаєш? Я цілісіньку ніч приклеював уламок, щоб тобі не перепало. Ну, Нільсе, пусти мене…
Хлопчик мовчки хилитав сачок. Аж тут знов почулося:
– Нільсе, відпусти, га?.. Я тобі старовинну срібну монету дам… Та ні – золоту!
Чухаючи потилицю, Нільс замислився над пропозицією і перестав струшувати сачок. А гном тим часом видряпався аж до обідка. Раптом Нільсові спало на думку, що гном може зробити для нього й щось більше, аніж дати якусь там монету (бо як же тоді батькам поясниш, де її взяв?). От, приміром, хай гном зробить так, що Нільс запам’ятає все в тій книжці. Мама з татом спитають, а він знає геть усе, навіть що на якій сторінці описано. Як же він раніш до цього не додумався? Ох і йолоп!
Щойно він розтулив рота, аби висловити таке просте бажання, як гном, ставши ногами на обідок, вліпив Нільсові такого ляпаса, що світ йому закрутився і його відкинуло на долівку.
Пролежав Нільс довгенько, поки у вухах затихли джмелі, а з-перед очей позникали метелики. Отямившись, він роззирнувся довкола: сачок на стіні, скриня зачинена, ніде нікого… А він лежить долі. Що ж таке трапилося? Може, він читав-читав та й заснув, а тоді гепнувся додолу? І, мабуть, ударився щокою, бо вона так палала, наче від добрячого ляпаса… Авжеж, ляпаса!.. Його ж ударив гном, який бозна-де дівся! «Ой, котра вже година? – тручи щоку, спохопився Нільс. – Я ж іще нічого не прочитав. Мої батьки не повірять ні в якого гнома!»
Струснувши головою, Нільс попрямував до столу. Ступав і ступав по підлозі, та все ніяк не міг дійти. «Це, певно, від запаморочення я так повільно плетусь», – подумав він, не підводячи голови. Біля стільця він задер голову і зчудувався: що ж таке скоїлося зі стільцем та столом? Вони такі велетенські! Чи це гномові витівки, чи марево яке? Насилу видершись на перемичку між ніжками, хлопчик відхекався, а тоді взявся залазити на саме сидіння. Відтак по підлокітниках дістався й до столу та книжки. А з книжкою що за дивовижа? Вона лежала, наче наповнена паперовими простирадлами. Літери виглядали горобцями на білому снігу. Щоб прочитати бодай рядок, треба було ступати по рядку – де вже там пальчиком водити! Чудасія та й годі.
Утомившись ходити по рядках, він роззирнувся і побачив у дзеркалі малесенького чоловічка в сорочечці та штанцях. «Оце так! Еге, ще один гном, та ще й на мене схожий! Ну, тепер я вже мудріший буду, не випущу нізащо!» Та ось Нільс помітив, що гном у дзеркалі передражнює його. «Ти диви який затятий, ще й дражниться! Ось я тобі… – пригрозив йому Нільс кулачком. – Знатимеш, як глузувати!» Але той чоловічок миттю пригрозив так само. Тоді Нільс скривився, показав язика, вишкірив зубенята, розкуйовдив на собі волосся, проте… гном навпроти нього точнісінько повторив усі його рухи. Нільс не втримався й забіг за дзеркало, аби подивитися, чи не сховався гном за ним, але нікого там не знайшов.
Ставши знов перед дзеркалом, він здригнувся од страшної здогадки: його зачарував гном! Той малесенький чоловічок у дзеркалі, схожий на нього, – це він сам!
