Нільсові все ж таки не вірилось, що з ним скоїлося таке лихо. Тепер він став гномом! «Може, я ще сплю і мені все це сниться? – думав він. – Ось ущипну себе добре і прокинусь!» Та скільки не щипав себе хлопчик, скільки не колов, скільки не заплющував очі – де там! Це не сон…
Із дзеркала на нього дивилося знайоме веснянкувате обличчя. Авжеж, це його русявий чуб, що лізе в очі, його сорочка, тільки все це маленьке, латочка на коліні крихітна, за шкарпетки годі й казати – смужечок на них і не розгледиш.
Стояв-стояв він навпроти дзеркала, час минав, та нічого не змінювалось. «Певно, розлютив я гнома, що він так мене зачарував, – вирішив Нільс. – Треба зараз же його знайти й помиритись!»
Злізши з височезного столу, він узявся нишпорити по всіх закутках, зазирнув навіть до щурячої нори.
– Гноме! Гно-о-оме! – гукав він. – Де ти? Пробач, я більше не бу-у-уду!..
Та щуряча нора тільки моторошно відлунювала. Нільс подумав, що гном вискочив надвір або сховався в хліві, тож попрямував до дверей. Він геть забув, що йде в самих шкарпетках, бо ж дерев’яні черевики звечора стояли в сінях[1].
«А що ж мені взути, коли я став таким маленьким?» – стрельнула йому думка. Добре, що двері були прочинені, тож він проліз крізь щілину в сіни й завмер: там стояла пара дрібненьких дерев’яних черевичків!
Отже, капосний гном усе передбачив і зачарував навіть черевики. Але ж це означає… означає… що Нільсові доведеться ще довго ходити зачарованим!
Сльози от-от ладні були покотитися по щічках, та хлопчик вирішив ще перевірити хлів. На ґанку чистив пір’ячко горобець. Угледівши малюка Нільса, він так і завмер із пір’їнкою в дзьобі.
– Цвірінь-цвірінь! Дивіться, всі птиці-ці, на Нільса! Ці-цікаві новини на ці-цілий двір! Тепер він не більший від горобців-ців! – зацвірінькав він, навіть не спурхнувши з місця.
Нільса це неабияк образило.
– Ось змайструю рогатку й стрельну в тебе! – пригрозив кулачком, бо це ж сьогодні він збирався поганяти горобців.
Але горобця такі погрози зовсім не злякали, якраз навпаки – розвеселили, хіба ж йому щось вдіє хлопчик-гном? І враз горобець наїжачився, підстрибнув до малого й цвірінькнув прямо в обличчя. Хлопчик злякався, збіг із ґанку, і раптом його осяяло: «Що ж це таке? Я тепер розумію мову птахів? О-ох, це вже точно я став гномом!»
І Нільс, похнюпившись, побрів до хліва повз загороду. Раптом почулося:
– Ку-ку-рі-ку! Кури! Кури! Ку-ку-рі-кури! Ску-куріше сюди! Який ку-ку-ріку-кумедний Нільс! – репетував півень. – Це йому за те, що скуб мене за гребінь!
– Ко-ко-ко! – сокорили, збігаючись, кури. – Ко-кому ж це вдалося отако-ко вко-ко-ротити тебе? Отако-ко тобі й треба!
– Ого-го! Ви тільки погляньте на нашого-го гу-гусопаса! Га– га-га! – ґелґотіли гуси, змахуючи крильми та витягаючи з подиву довгі шиї. – Тепер уже не га-га-нятиме нас!
Не стерпівши такого глузування, хлопчик схопив камінця й пожбурив у пташине збіговисько.
– Ану цитьте, капосні! Ти диви, як розходилися! – сварив він їх.
А їм не те що байдуже, мало того – якась гуска навіть схопила його дзьобом та й ну теліпати! Нільсові закрутився світ: і хлів, і загорода, і глузливе птаство, і хата. Все танцювало в якомусь вихорі, і квоктало, і кукурікало, і ґелґотало… Раптом крізь круговерть Нільс угледів злякані гусчині очі. Вона похапцем поклала додолу хлопця й почалапала в загороду, за нею подався й увесь довгошиїй гурт. Кури враз понахилялися, вдаючи, ніби ретельно вишукують у відталій землі хробачків. Нільс і сам злякався: чого це його раптом облишили? Ледве повернув затуркану голівку – а тут де не взявся кіт Мурчик. Ага, он воно що! Нільс дуже зрадів йому: може, кіт бачив десь гнома?
– Мурчику, любий, ти гнома тут ніде не бачив? Такого малого-малого, з капелюхом?
Кіт і вусом не повів. А Нільс знову:
– Мурчику, ти ж напевно знаєш, де він ховається!.. Ну скажи мені, будь ласка…
Кіт підійшов ближче, всівся поважно, обгорнув лапки пухнастим хвостом, примружився. Чорне хутро вилискувало на весняному сонечку.
– Авжеж, я знаю, де він ховається! Ще б я не знав-няв! – гордо мовив Мурчик. – Та от питання: чи захочу я тобі розказати?
– Ти мусиш мені розказати! Допоможи мені! – скрикнув Нільс. – Чи тобі не видно, що гном зачарував мене?
І враз блиснули два хижі зелені вогники.
– Няв! А за що ж тобі допомагати? – визвірився Мурчик, показуючи білі ікла. – Може, за те, що ти тягав мене за хвоста?
Нільс розлютився не на жарт.
– От зараз як потягну, щоб не був таким мудрим! – стиснув кулачки хлопець і вже кинувся на кота.
Що тут скоїлося з поважним Мурчиком! Спина вигнулася колесом, чорне хутро стало дибки, банькаті очі запалали, хвіст наїжачився. Кіт пронизливо зашипів. Нільс, забувши, що малий, ступнув уперед. Та Мурчик скочив до нього, умить перекинув на спину й притиснув до землі лапищем. Раптом хлопчик відчув, як крізь сорочку в нього вганяються котячі пазурі. Хлопчикові й серце в п’яти заскочило, і він насилу покликав на допомогу:
– Рятуйте!.. Ой… рятуйте мене!..
Але ніхто так і не прибіг на допомогу. Кіт примружився, втягнув пазурі й гордовито муркнув:
– Ну, цього разу досить. Відпущу тебе лише заради твоєї добросердої матінки. Це я так – аби провчити тебе, щоб ти знав, хто з нас сильніший.
І, гордо задерши хвоста та блиснувши проти сонця хутром, Мурчик подався з двору.
Від подиву Нільса аж заціпило. Ошелешений, він так і добрів до хліва, де мирно жували сіно три корови. Угледівши малюка, вони зчинили такий тупіт та рев, наче їх там стояло тридцятеро. Згадавши, як парубійко нацьковував на них собак, корова Квітка заревіла:
– Му-у-у! По-моєму-у-у, є правда на світі! Гляньте, який він малий! Ось лиш підійди, я тебе так хвицну, що добре запам’ятаєш!
– Ходи до мене – я тебе на роги підніму-у-у! – пригрозила Лілея. – Я добре пам’ятаю, як ти мені осу до вуха запхав.
Аж тут і Зірка озвалась:
– А як жбурляв у мене черевиком? А маму-у-у свою скільки не слухався? Ось я покажу йому-у-у, де раки зиму-у-ують!
Нільс уже сто разів пожалкував, що кривдив худобу. Та щойно він розтулив рота, аби сказати про це та спитати про гнома, як корови так затупотіли, що аж солома хмарою злетіла вгору. Злякавшись та струсивши з себе солому, яка тепер була завбільшки з очерет, Нільс вислизнув із хліва.
Зажурившись, Нільс побрів до паркана, оповитого ожиною й терном. Він насилу вибрався на нього, сів і зажурено поглянув на дорогу. А що буде, коли він уже ніколи-ніколи не стане великим? От батьки сьогодні здивуються, побачивши його таким! Мама, певно, зомліє, а тато… Та що там батьки – вся околиця збіжиться повитріщатися на таку дивовижу. Еге ж, не щодня таке можна побачити! А може, його ще й за гроші показуватимуть, наче якесь звірятко, щоб… щоб якось заробити. Бо тепер він уже не помічник!
– Ні! Тільки не це! – скрикнув уголос хлопчик, мало не гепнувшись із паркана. – Я не дозволю на мене витріщатись!
І раптом він збагнув усе лихо: тепер він не гратиметься з іншими дітьми, не вчитиметься, не працюватиме і, зрештою, не успадкує батьківську садибу. Та й яка садиба може бути, коли теперішнім житлом для Нільса може стати хіба що щуряча нора. Він зітхнув і поглянув на хлів, під порогом якого чорніла дірка – домівка щурів. Авжеж, тепер його може образити кожна муха, годі й казати про павуків та решту комашок.
А комашня, відчувши весну, вже вистромляла свої вусики зі шпаринок, тим паче що дощ ущух і надворі стояла напрочуд гарна погода. Дзюркотіли струмочки, поповнившись дощиком, щебетали пташки, а бруньки, які зараз були завбільшки з Нільсову долоню, збиралися випустити зелененькі паростки. Здавалося, усе раділо, і тільки Нільс мало не схлипував.
Раптом звідкись із неба долинули крики. Нільс задер голову й угледів височенько попід кучерявими хмарами клинець диких гусей, що прямували на північ із теплих країв. Сьогодні зранку вже один табун пролетів, а це ще один прямує додому, дочекавшись весни.
– Летімо з нами! Летімо на північ! – гукали вони, змахуючи крилами.
Веселе птаство щось цвірінькало у відповідь – мовляв, нам і тут добре, самі летіть. Та ось дикі гуси угледіли на Нільсовому подвір’ї свійську птицю і заґелґотали:
– Га-га-га! Летімо з нами в го-го-гори! Летімо в Лапландію[2]! Ну чого-го стоїте, га?
А свійські гуси, які вже давно розучились літати, витягали довгі шиї й прислухались. Нарешті одна стара гуска зиркнула на клинець і мовила зневажливо:
– Нам і тут непога-га-гано!
Тим часом дикі гуси так легко махали потужними крильми, наче пливли в повітрі, а гуси в загороді заздро спостерігали за ними. «От нам би так, – думалося їм. – Та де там! Ми вже не того роду, що ці хвальковиті красені…» Та вголос ніхто не смів таке промовити. І лише коли клинець, пролітаючи над самим подвір’ям, знов заґелґотів, стара гуска зіскочила з гнізда й наїжачила пір’я.
– Летіть ге-геть! У го-горах холодно, а в нашій заго-го-городі тепло! – гукнула вона навздогін, а вся її свійська гусяча рідня замахала крильми на знак згоди.
[1] Сіни – невеликий коридор у сільській хаті.
[2] Лапландія – край, який лежить, зокрема, на півночі Швеції.