Але з усієї рідні знайшовся один молодий гусак на ймення Мартин, який не кричав і не махав погрозливо крильми, а замріяно дивився в синє небо, по якому рівним ключем летіли дикі гуси. У ньому палало бажання податися з ними – байдуже куди, аби лиш вільно ширяти над землею, над їхньою загородою, над околицею…
– Я полечу з наступним табуном! – твердо мовив він. – Хоч би що полечу!
Щойно він стулив дзьоба, як вдалині замаячив сіренький клинець.
– Летімо з нами в го-гори! – кликали дикі гуси. – Летімо на північ! Га-га-га!
– Зачекайте! – скрикнув Мартин. – Я лечу з вами!
І, розігнавшись, він трохи пробіг загородою, змахнув білими крильми і… злетів. Але крила, не звиклі до польоту, не втримали Мартина, і він каменюкою впав додолу. Та його крик, напевне, почула зграя в небі, бо повернула назад. А білий гусак, відхекавшись, загукав:
– Чекайте мене! Я теж лечу!
Нільса спершу аж розсмішило оте пташине перегукування, а тоді він схаменувся: чого це він сміється, коли в нього таке велике горе? Та враз він подумав, що, коли молодий гусак Мартин справді полетить із ключем на північ, це завдасть чималих збитків їхньому невеликому господарству. Він зліз із паркана, щодуху помчав до гусака і вхопив його за шию.
– Тільки спробуй злетіти! – погрожувало хлопченя. – Ось я тобі!..
Та не встиг він договорити погрозу, як цієї ж миті Мартин напружився, змахнув крилами і злетів над загородою. Гусак геть не зважав на Нільса, тож спершу й не помітив малого, бо зосередився на своєму першому польоті.
А Нільсові запаморочилося в голові, він міцно заплющив очі й не розмикав рук, аби не впасти й не розбитися на смерть.
Він насилу видерся по ковзкому пір’ю Мартинові на спину та вчепився рученятами в пір’я. У голові все крутилося, у вухах стугоніло від безупинного махання крил, вітер бурею вирував довкола нього, наче збираючись скинути вниз.
Нарешті хлопчик наважився розтулити повіки, але враз почувся ще гучніший шум – то Мартин досяг клинця диких гусей. Ой лишенько! Тепер точно не стрибнеш на землю.
І Нільс вирішив скоритися долі, бо що можна вдіяти: він зачарований, гном утік, гусака не встеріг… От якби лишень дізнатися, куди прямує ця зграя. Якщо на болітце за селом, то це недалечко – можна за день повернутися. Набравшись хоробрості, хлопчик визирнув з-за спини і… аж рота роззявив від подиву. Яке там болітце! Який там день на повернення! Перед його зляканим поглядом розкинулася картата скатертина – геть уся з клітинками й латочками: там чорненька, тут зеленкувата, подекуди коричнева, а десь ще й із червоними цятками. Це вже точно не їхнє болітце і не їхнє село.
Про швидке повернення Нільс уже й не мріяв. «Куди ж це мене несуть гуси?» – думав хлопчик і спитав голосно:
– А що це за скатертина внизу?
Дикі гуси навперебій кинулися розповідати:
– Го-го-городи з луга-га-гами! Го-го-городи з луга-га-гами!
Тепер він збагнув, що картата скатертина з латочками – то зазеленілі ниви з молодесенькою пшеничкою, чорні городи, садки з торішньою червонястою горобиною, соснові бори, жовті солом’яні стріхи в садибах.
Нільса розвеселив такий захопливий краєвид, як то кажуть, з висоти пташиного польоту. Він аж посміхнувся, та одразу ж спохопився: він не може радіти, бо в нього таке лихо!
Та гуси летіли й летіли, тож вітер поволеньки розвіяв Нільсову журбу. Аж ось їхній клинець врізався в галасливу пташину зграю, що без угаву гомоніла:
– Доброго здоров’я, гусоньки! Чи ви справді на північ?
– Еге-ге ж, на північ! – ґелґотали у відповідь дикі гуси.
– А чи ж у тих кра-краях весна? – перепитували граки. – Може, кра-краще тут побудьте?
Але ключ уперто прямував на північ. Він саме пролітав над якимись хуторами й хатинами, коли внизу на подвір’ях прогулювалася свійська птиця. Півні скублися, кури дзьобали зерно, качки вишукували калюжки – словом, кожне клопоталося своєю справою.
Хутори тут звалися ім’ям господаря, та місцеве птаство кликало їх по-своєму. Дикі гуси рік у рік пролітали цим шляхом і щоразу перепитували назву в півнів, бо ці гонористі птахи чомусь вважали себе головними в садибі. От і цього разу гуси гукнули згори:
– Як ваш хутір зветься, га?
– Малозернівка! Малозернівка! – кукурікали, струснувши гребенем, півні з убогих садиб. – Нічого не змінилося!
Тоді клинець летів далі й запитував наступну курячу родину:
– А ваша садиба досі так само називається, га?
– Товстий Ко-ко-колосок! – відповідали вгодовані курочки поперед півнів, які пихато походжали по загороді, навіть не дивлячись угору.
Отак вони пролетіли над Доброзернівкою, Безкрупівкою, Золотим Ячменем, Новою Півнівкою, Вівсяною Горою. Нільса неабияк розвеселила бесіда з курми. Це ж треба – ще донедавна він просто ганяв їх і навіть гадки не мав, що вони, виявляється, такі цікаві.
Пролітаючи над загородами зі свійськими гусьми, дикі кричали їм:
– Летімо з нами на північ, там уже весна!
– Там го-го-голод і холод! – одказували їм із загород. – Нам і в заго-го-городі га-га-гарно!
– Летімо, ми навчимо вас літати і плавати! – вабили згори, махаючи крилом.
Свійські гуси, чуючи таке, аж дзьобами скрипіли – кому ж не хочеться злетіти в небо!
– Летіть-но ге-ге-геть! – шипіли вони і квапилися в хлів, аби ті згори не помічали їхньої заздрості.
А ключ глузував:
– Ой, та хіба ж це гу-гуси? Це якісь вівці, а не гу-гуси!
Ось забовваніли димарі та якісь великі будівлі, й хлопчик упізнав цукровий завод. Авжеж, минулого літа він пас на цій околиці гусей і грався з дітлахами в піжмурки. Де вони тільки не ховалися, бо в заводських будовах є такі сховки, що годі й казати. От якби та дітлашня зараз гралася, а він би їм крикнув: «Гляньте сюди, я високо-високо над вами! Бачите? Я на нашому гусакові сиджу!» Уявивши здивовані дитячі личка, Нільс засміявся й аж підскочив на Мартинові та поглянув на землю. А на обрії вже зблиснуло якесь озерце.
Тим часом білий гусак Мартин неабияк пишався собою: він летить у ключі разом із дикими гусьми та ще й дражнить свійську птицю в загородах! Що може бути краще?
Та шлях був важким для незвиклих крил, і невдовзі Мартин почав відставати від клинця. Навіть Нільс відчув, що його «кінь» слабшає, крила змахують рідше й натужніше.
Дикі гуси, що летіли останніми, помітили це й гукнули гусці-провідниці:
– Акко! Акко! Білий гу-гусак відстає!
– Чого-го вам? – розтулила дзьоба провідниця, не повернувши голови.
– Білий відстає!
– Хай летить швидше, бо так легше! – незворушно мовила Акка.
«Ох і мудра ж ти! – думав гусак, напружуючи всі сили. – Легко тобі говорити! А я…»
– Акко! Акко! – знов гукали гуси.
– Ну чого-го вам іще треба? – аж роздратувалась провідниця.
– Білий зараз ге-гепнеться! – ґелґотіли вони їй.
– Хай вертається, як не може летіти в клинці!
Почувши таку відповідь, гусак раптом збагнув, що дикі гуси й не збиралися брати його з собою, не те що допомагати в польоті. «От горе, – заливаючись потом, думав він. – Як же я повернусь? А як з ними летітиму? Я їм не потрібен, вони й не збирались брати мене з собою, а просто виманили із загороди! Ох, що ж мені, бідолашному, робити?»
Мартин страшенно розлютився, бо сили полишали його й він, мабуть, не зможе летіти далі з цими сірими красенями. От тобі й гусак. Не гусак, а якась вайлувата вівця! Та найприкріше було те, що він тепер знав провідницю. Хто б міг подумати – він летів у ключі разом із відомою всьому птаству гускою – Аккою з гори Кебнекайсе! Їй було десь років сто з гаком, і вона вважалася наймудрішою у світі гускою. Тож летіти з нею в ключі – неабияка честь для гусей, а надто для свійського гусака!
Отож Мартин мало-помалу сунув у кінці клинця, коли раптом почув зі спини:
– Мартине, чуєш? Ти ж ніколи ще не літав до Лапландії, чи не так? Може, вертаймося додому? Ти все одно не витримаєш усього шляху.
Ці слова, наче прут, добре шмагонули гусака. Він так зосередився на польоті, що вже й забув про свого вершника. Та й хіба ж це вершник – так, хробачок якийсь, комашка. І враз гусакові згадалося, як хлопчина ганяв його по загороді, як дражнив на пасовиську, як вискуб найкращу пір’їну з цяточкою, бо вони з дітлахами, бачте, бавилися в дикунів.
– Ще бовкнеш хоч слово… і я тебе скину на отой чорний город унизу… Чвакнеш – і зав’язнеш по самісінькі вуха!.. – насилу дихаючи, пригрозив гусак.
Проте хлопчикові слова несподівано додали Мартинові сил. Невже він не зможе? Зможе! «Я долечу до Лапландії, хоч би що!» – зціпивши дзьоба, вирішив він і полетів швидше.
Звісно, довго він не пролетів би, та, на щастя, провідниця угледіла озерце і весь клинець хутко спустився на кригу. А Мартин не дотягнув до криги й сів на березі.
«Оце, мабуть, тут і ночуватимемо», – подумав Нільс, злазячи зі спини.