Сонце вже сідало. Берег озера обступали шумливі сосни, наче грізні вартові. Крига на озері трохи скресла і плавала острівцями, але від чорної відталої води ще віяло зимовим холодом. На тому боці виднілося село, і хлопчикові стало моторошно. Як же він ночуватиме на оцій кризі? А хто йому постелить, хто захистить? А нагодує хто? Адже в березні нічогісінько не знайдеш у лісі! Хлопчик безпорадно роззирнувся і раптом побачив Мартина, що лежав кволий на череві, витягнувши шию, та ледве дихав. Із дзьоба коли-не-коли чулося хрипке дихання. Здавалося, що він от-от загине. Нільс прожогом кинувся до нього, бо тепер для нього не було дорожчої істоти в усьому світі.
– Мартине! – скрикнув хлопчик. – Мартине, любий, ковтни водички з озера!
Гусак і очей не розплющив.
Однак Нільс і сам бачив, що до води лишалося кілька кроків, та гусак сам не доповзе. І тоді, недовго думаючи, він схопив гусака за шию, зібрав усі свої маленькі сили й потягнув його до води. Та хіба ж це до снаги такому малюкові? Угодований гусак лиш ледь-ледь зсунувся. Хлопчик знов напружився і таки дотяг гусака до краю берега та штовхнув у воду.
Мартин раптом відчув приємний вологий холодок, що гойдав його, почув запах болотяної рослинності, опустив дзьоба й пирхнув. Вода! Ковтнувши раз, і вдруге, і втретє, гусак поплив уздовж берега. А Нільс сидів на сосновій гілочці й дивився на диких гусей, які вже давно і попили, і покупалися, і почистили пір’я. А тепер мирно вечеряли старими водоростями, забувши й про гусака, й тим паче про Нільса. Хлопчик уже добряче змерз, чекаючи на Мартина, а той бозна-де подівся. «Оце тобі й подяка! Я його ледве доволік до води, а він… хоч би дзьобом кивнув!» – думав, насупившись, малий. Та ось у сутінках забовваніла довга шия і нарешті весь гусак з’явився серед ставка, тримаючи дзьобом окунця. Мартин підплив до Нільса й поклав рибинку до його ніг.
– Це тобі, – мовив він. – Дякую, що дотягнув мене до води!
Від доброго слова хлопчикові аж плакати захотілося, але він стримався. Що там казати – добре словечко гріє сердечко. Та от халепа: як же їсти рибинку, коли ні почистити її, ні спекти? Раптом він пригадав, що завжди носить при собі ножик. Він сягнув рукою до кишені й дістав малесенький ножичок – отже, гном і про це подбав. Нільс випатрав рибинку й довго дивився на неї. А як же її їсти – сирою чи що? Сірників, звісно, не було ні в Нільса, ні тим паче в Мартина, а в голодному животі бурчало так, що аж гуси повертали довгі шиї в його бік. І Нільс нарешті зважився… Риб’яче м’ясо виявилося не таким уже й поганим. «Це, мабуть, я точно став гномом, бо харчуюся сирою рибою», – зітхав Нільс, наминаючи окунця. Попоївши, хлопчик узявся міркувати, що вони робитимуть далі, а Мартин схилився до Нільсового вуха й промовив:
– Ти бачиш, малий, які го-го-гонористі ці гуси! Напиндючені, як хтозна-що!
– Авжеж, бачу, – підтакнув Нільс.
– Проте, – вів далі гусак, випнувши груди, – я б залюбки полетів із ними до Лапландії та довів, що й свійські гу-гуси на щось здатні!
– Що-о? – аж підвівся з подиву хлопчик. Йому геть не вірилося, що Мартинові вистачить сил на такий переліт, та побоювався казати таке вголос.
А гусак продовжував:
– Сам я, звісно, не подужаю цю відстань та ще й у такій компанії, – він скосив око на галасливу дику рідню, – а от удвох… Словом, ти б полетів разом зі мною?
Ці слова так ошелешили хлопчика, що він забарився з відповіддю, адже він тільки й мріяв про якнайшвидше повернення додому. А тут отаке!
– Ну… я… теє… я взагалі думав, що ми з тобою вороги. Бо я ж, пам’ятаєш, ганяв тебе… ще й пір’їну вискуб… – Нільс тягнув слова, та гусак геть забув про всі капості, а лише пам’ятав, що цей малий урятував йому життя.
– Ну то що? Допоможеш мені? – наполягав він.
– Та я… Там, певно, мама з татом журяться за мною…
– Га-гаразд, – кивнув поважно Мартин, – влітку мандруватимемо, а восени обіцяю доправити тебе додому. Ну то як, га?
Тут хлопчик зметикував, що після цієї пригоди з гномом та після польоту верхи на гусакові добре було б ще довгенько не потрапляти батькам на очі, бо точно перепаде. Отож пропозиція летіти до Лапландії була вельми доречною. Щойно він зібрався дати згоду, як за їхніми спинами зчинилася страшна буря. Мартин із Нільсом рвучко обернулися. Це гуси залопотіли крильми, здіймаючи бризки, й посунули одне за одним до них.
Мартин, угледівши перед собою дзьоб у дзьоб табун диких гусей, аж очі вирячив. Тепер він бачив, що не такі вже вони й красені: сірі з цяточками (жодного білого!), лапища величезні й порепані, ходять якось підскакуючи, а не поважно, перевальцем, як його свійські родичі. Гусак збагнув, що це не якась там пишна порода, а звичайні мандрівні гуси з якогось жебрацького роду. Зате очі їхні палали так, ніби наскрізь пропікали.
Дикі гуси підійшли до двох істот, що з подивом витріщалися на них, і схилили довгі шиї. Мартин збагнув, що то, мабуть, привітання, й поквапився низенько вклонитися. Отак привітавшись, гуска-провідниця мовила:
– Ну, тепер розповідайте, хто ви такі й чого-го вчепилися за нами?
Мартин ледве змовчав, що це ж вони й покликали його за собою, а вголос сказав:
– Я народився в Сконе (по-нашому в Скнари) минулої весни, а восени купив мене пан Гольгер Нільсон із села Вестменхог (по-нашому Вівсяний Калач), відтоді я там і мешкаю.
Провідниця аж крилом махнула:
– Отже, ти не з високого-го роду. А я – Акка з Кебнекайсе! І всі гуси та молоді гусенята з мого табуна – всі народилися у високих горах. Нас загартовував гірський вітер, зігрівали найперші промені сонця. Ми пили воду й купалися у високогірних прозорих озерах! Тож звідки в тобі, простому гу-гусакові, взялося стільки зухвалості, щоб летіти з нами в го-гори, га?
– Мені хотілося довести, що й свійські гуси на щось здатні! – гордо сказав Мартин.
– Де там тобі довести! – глузувала гуска, а табун і собі посміювався. – У польоті ми тебе вже бачили. Може, ти хоч плаваєш добре?
Цієї миті Мартин аж почервонів – добре, що під пір’ям не видно було.
– Правду кажучи, – переступав він з ноги на ногу, – перепливав кілька разів нашу копанку.
Гуси перезирнулися, а стара гуска й далі прискіпувалася:
– Ну, тоді ти, певно, га-га-гарно біга-га-гаєш?
– Оце новина! – не втримався Мартин. – Де ж це бачено, щоб гуси біга-га-гали? Чи я, по-вашому, кінь?
Почувши таку сміливу відповідь, деякі гуси з табуна ледь стримували дзьоба, аби не посміхнутися. Та, бачачи сувору провідницю, одразу ж набрали статечного вигляду.
– Ти, видно, сміливий гу-гусак, – зробила вона висновок. – А сміливий може стати добрим товаришем у табуні, навіть якщо чого-го-гось не вміє. Га-гадаю, ти можеш залишитися з нами на кілька днів, поки ми не побачимо, що з тебе вийде. Га-гаразд?
– Авжеж, я го-готовий! – скрикнув Мартин.
Аж ось дійшла черга й до Нільса.
– А це що за малий із тобою? Я такої породи ще зроду не бачила! Він, певно, з племені гномів?
Мартин ступив уперед:
– Це мій товариш, він досвідчений гусопас. Га-гадаю, він нам згодиться в дорозі.
Гуска розвела крилами:
– Хтозна, може, свійському гусакові й справді потрібний у дорозі гусопас… А як його звати?
Такого питання Мартин не чекав.
– Звати його… ну… – затинаючись, говорив він, побоюючись називати людське ім’я.
Але тут хлопчик виступив уперед і сам промовив:
– Я Нільс Гольгерсон! Ще зранку я був людиною, але потім…
І враз гуси відскочили й зашипіли на Нільса, а провідниця урвала хлопчика:
– Людина!!! – ґелґотіла вона. – Я відчувала, що тут щось не те! Людське плем’я – це наш лютий ворог. Ми не терпітимемо в табуні людину! Забирайся геть звідси, людино!
Від таких слів малюк зіщулився, став ще меншим, а Мартин заступився за Нільса:
– Невже ви, високогірні гуси, боїтеся отаке маля? Та він же завбільшки як ваші півлапи! Ясна річ, завтра він піде додому, але сьогодні він ночуватиме тут, у табуні. Мені не віриться, що комусь із вас, вельмишановні, приємно буде почути, що оце дитинча пошматували дикі звірі в лісі, коли воно поночі верталося додому. Еге ж?
Оскільки гуси вважали себе поважними й високого роду, то їм довелося виявити милість до хлопчика. Акка, долаючи страх і презирство, підступила ближче й суворо сказала Мартинові:
– Присягнись, що цей малий не заподіє нам шкоди! Лише тоді він може ночувати з нами!
– Авжеж, присягаюсь! – поквапився захистити Нільса гусак.
– Одначе мені здається, що наша ночівля непридатна для вас: ми збираємося ночувати ген на тій крижині серед озера, – сказавши це, Акка сподівалася спекатися їх обох.
Мартин не поступився.
– Авжеж, пані Акко, це наймудріше рішення! На крижині спати найбезпечніше, бо жоден хижак не підступиться до нас, – улесливо кивнув він. – А ми з Нільсом спатимемо не в табуні, а скраю крижини, аби вам не докучати.
– Як хочете. Але ти, – Акка тицьнула мокрим крилом Мартинові межи очі, – маєш пообіцяти, що завтра зранку людина вирушить додому!
– Тоді мені теж доведеться летіти з ним! – гусак гадав, що Акка передумає.
– Лети куди хочеш – це твоя справа, ти ж на волі! – закопилила дзьоба стара гуска й гордо попрямувала до крижини, де вже згуртувався табун.
Хлопчик зажурився: мало того, що нікуди він тепер не полетить, та ще й ночувати їм доведеться на крижині. Лихо та й годі!
Та Мартин утішав малого:
– Не бійся, хлопче! Ми не замерзнемо. Я ось що придумав: назбирай якнайбільше сухої трави, а я перенесу і тебе, і траву на крижину.
Робота закипіла: Нільс збирав сухе старе сіно, а Мартин плавав від берега до крижини, переносячи оберемочки трави й очерет.
Нарешті гусак підчепив дзьобом Нільса й переніс на край крижини, де було настелено гніздо. Мартин усівся на сухеньке сіно, а Нільса поклав під своє крило.
У пухнастому гусячому пір’ї було так тепло і затишно, що хлопчик незчувся, як заснув.