Срібний човник-місяць плив безмежним чорним небом, раз у раз поринаючи в хмари. Гуси мирно спали, стоячи на одній лапці, а другу підібгавши. Мартин спав на гнізді трохи осторонь, сховавши дзьоба під крило, а під другим пригрівся Нільс. Рогатий місяць пильнував табун, і здавалося, ніщо не віщувало небезпеки. Їхня крижина поволеньки пливла й через деякий час легенько торкнулася берега. Гусей оповив міцний сон, тож вони й не чули пересування. А на березі на них чекав, а точніше підстерігав, їхній давній «приятель» – лис Смірре. Він мешкав на протилежному узбережжі та ще звечора примітив хижим оком табун диких гусей. Лис аж лапи потирав, уявляючи смачнючий сніданок. Аби лиш табун заночував на озері! Йому не спалося, він сидів під голим кущем, обгорнувши лапи пухнастим хвостом, і стежив за крижиною. Коли місяць заснув у сосновому гіллі, Смірре раптом побачив, що крижина з гусьми рухається, і не абикуди, а прямісінько до нього! Він і не сподівався такого щастя, тож аж затрусився од радощів.
Тишком-нишком підкравшись ближче, Смірре скочив на крижину, та, на лихо, вона хитнулась під ним. Від цього поштовху прокинулись гуси, повитягавши з переляку довгі шиї. Та було вже пізно: заспані птахи щойно вгледіли хижака, а він уже схопив одну гуску за крило й потягнув. Зчинився страшенний галас: гуси лопотіли крилами, ґелґотали й тупцялися, а крижина хилиталася. Мартин прокинувся разом із табуном, розчепірив крила й зашипів. І саме в цей час з-під крила випав на сухий очерет сонний Нільс. Він умить роззирнувся й побачив рудого обшарпаного пса, що тягнув гуску, яка щосили била його по морді й дряпала лапами хутро. Не роздумуючи, хлопчик побіг за ним.
– Нільсе, не біжи за ним! Стережись! – гукав навздогін гусак.
«Чого мені стерегтись такого волоцюги? – думав хлопчик, женучись за злодієм. – Він, мабуть, і гавкати розучився!» Нільс-гусопас на своєму віку вже попоганяв стільки собак, що нікому іншому й не снилося. Тому він і біг так упевнено, збираючись відбити гуску. Підбігши до лиса, Нільс гукнув:
– Ану облиш гуску, злодію!
Гуска, тріпочучи в лисовій пащі, вельми здивувалась: крихітний хлопчик-гном збирається її захистити! Ох і дивні ж ці люди! Він і сам не тямить, що може провалитися в якийсь рівчак!
Та Нільс добре бачив берег, кожен рівчачок і чорні гілочки та спритно перескакував їх. Лис не зважав на малого переслідувача і прожогом мчав до лісу. Хлопчик не відставав: ох, як йому хотілося довести цим зухвалим диким гусям, що він не ворог їм!
Наздоганяючи злодія, малюк кричав:
– Ану кинь гуску! Кому кажу! І не соромно – а ще пес називається! Ти б ліпше охороняв, а не крав! Ось знайду твого хазяїна – дістанеш на горіхи!
«Пес» мало не зареготав уголос, та боявся випустити здобич. Виявляється, оцей малий чоловічок-горобець вважає його псом! Такого ще не було за все його лисяче життя! А він був не абихто: пороху вже добряче понюхав, на нього полювали, і сам він полював навіть на щурів у голодну зиму та на мишей, а як щастило, то й по курниках шастав, дошкуляючи селянам. Не один господар мріяв про комірець зі Сміррової шкурки, та де там! Лис був таким спритним, що про нього казали, наче він якоїсь незвичайної породи. А тут якийсь пуцьвірок називає його псом!
Утікач і переслідувач уже заглибились у ліс, соснові стовбури миготіли обабіч Нільса.
– Ось я тобі!.. – пригрозив хлопчик і міцно вхопив лиса за хвіст.
Та лис і вухом не повів, бо що ж йому вдіє такий малюк. Він смикнув хвостом і потягнув Нільса за собою. У хлопчика все закрутилося перед очима: руде хутро, дерева, листя й мох. Торішнє холодне листя набилося йому за комірець і лоскотало шию, та він не відпустив злодюгу.
Смірре набрид цей причепа, тим паче що він його не боявся. Тож він випустив із пащі крило, притиснув лапищем гуску, а сам обернувся до Нільса:
– Дзяв-дзяв! Чого причепився? – вищирив лис свої ікла.
І раптом Нільс крізь нічний морок побачив надто руду як для пса мармизу. А оте дзявкотіння! Та це ж справжнісінький лис! Страшний здогад додав Нільсові сил, і він рвонув Смірре за хвіст. Не чекаючи такого від малюка, Лис ступнув назад, а в цей час гуска вислизнула з-під його лапи й шугнула вгору. Та її прокушене крило не могло змахнути на повну силу, тож вона ледве летіла. Та ще й місяць заховався за лісом, а в мороці дикі гуси зовсім безпорадні. Ліс чорнів, крила чіплялись за кудлате соснове гілля. Насилу вгледівши якусь світлу пляму – крижину на озері, – гуска попрямувала туди.
Тим часом лис розлютився, втративши здобич, і хотів хапнути Нільса.
– Як не гускою, то хоч тобою поснідаю! – дзявкнув він і клацнув зубами перед самим хлопчиковим обличчям.
Та от халепа: він ніяк не міг дістати його, бо що ближче допинався, то далі був від нього власний хвіст. Він так і крутився сам навколо себе, шаленіючи й виючи від люті.
А Нільс наче й не боявся. Круговерть так розвеселила хлопця, що він розсміявся, крутячись, як реп’яшок, на хвості. Проте лис почав уже не так крутитися: досвідчений мисливець, він щось собі зміркував і різко обернувся в протилежний бік. Ще мить – і Нільс потрапив би прямісінько в лисову пащу. Та ось вітер нахилив молоденьку букову гілочку, і хлопчик хутко вихопився на неї. Він аж почув хиже дихання, але гілочка випросталася, і лис зостався внизу. Нільс бачив, що це вже не жарти, й щодуху подерся на вищу гілку. А Смірре так і крутився за своїм хвостом, не помітивши зникнення малюка.
Вилізши вище, Нільс подивився-подивився на лиса та як гукне:
– Ти ще довго там крутитимешся?!
Такої ганьби Смірре давно не відчував. Капосний людський горобець! Зиркнувши на дерево, лис дзявкнув крізь зуби:
– А щоб тебе вовк узяв! Дзяв!
І, сяк-так угамувавши метеликів у голові, лис сів під буком стерегти малого – колись же він мусить-таки злізти. Нільс трохи посидів на гілці, та невдовзі змерз. Він раз у раз позирав на товсту дупласту сосну, що росла майже поруч, але її гілки були надто високо. Уночі добре взявся мороз, гілка вкрилась інеєм, і Нільс трусився від холоду. Та ще й, як на те, сон стуляв повіки. Хлопчик проганяв його, а він напосідав так, наче хлопчик лежав на м’якій перині у своєму ліжку. Закляклими рученятами він ледве тримався за морозяну гілку й боявся заснути, аби не впасти на лиса. Його ворог, проте, наче й не чув того холоду, яким віяло з озера, – сидів і бив пухнастим хвостом об мерзлу землю, мовби готуючись стрибнути. От тобі й «пес»!
Нільс роззирнувся навкруги: ох і лячно ж у нічному лісі! Все чорне, страхітливе, так і простягає до нього кістляві ручища, аби дряпонути. Хлопчик, витягаючи шийку, виглядав світанок, а його все не було.