Аж ось зі сходу трохи наче засіріло. Грізне небо стало спершу синім, а тоді блакитним, світло-рожевим. І враз зблиснув перший промінь сонця. Величне кружало поволі викочувалося далеко-далеко за деревами, пронизувало ліс ліхтарем, немов питаючи: «Ану, що тут сталося за ніч? Хто поводився погано? Де заховався порушник?»
Сонячні зайчики зграйками скакали по соснах, буках, низеньких кущиках, пробуджуючи все живе в лісі. Ось вони стрибнули на Смірре, позолотивши його руде хутро, та він так само пильно стежив за маленьким ворогом і бив хвостом землю. Нарешті доскочили вони й до молоденького бука. Гілка, на якій сидів малюк, відтанула, нагрілась, а сонячні зайчики лоскотали своїми теплими лапками Нільсові щічки й долоні.
У цей час де не взявся весь лісовий народ: на дупластій сосні застукотів дятел, по нагрітій гілці повзли перші мурашки, шукаючи поживи. Із дупла проти Нільса визирнула пухнаста білка й узялася гризти горіх. Словом, усе ожило, нічні примари щезли в якісь невидимі ущелини, а лісове царство неначе посміхнулося сонцю.
З озера почувся шум і ґелґіт: то гуси прокинулись і махали крильми, зустрічаючи сонце. Вишикувавшись до польоту, всі чотирнадцять гусей злетіли вгору й полинули над лісом. Нільс гукав навздогін, махав руками, та марно – клинець надто високо летів. Гуси, певно, думали, що хлопчика давно з’їв лис, тож нема чого затримуватись на озері.
Ще ніколи не було так прикро Нільсові. Сльози ладні були бризнути з його очей, та тепле сонечко хутко висушило їх, немов утішаючи: «Не плач, хлопчику!.. Усе буде гаразд, ось побачиш!»
Минуло небагато часу – саме стільки, скільки вистачило б на сніданок – і раптом на небі з боку озера щось замайоріло. «Гуска! – зрадів хлопець. – Вони не забули про мене!»
Гуска й справді летіла низенько, крутячи головою і видивляючись когось. Шурхіт її крил почув насторожений лис. Він умить обернувся в той бік, чекаючи наближення здобичі. А гуска тим часом прямувала на самого лиса.
«Невже вона не бачить хижака?» – дивувався Нільс. Птаха пролетіла над самим Смірре, він підскочив, але так і не дістав до неї. А здобич байдуже полетіла далі, мов нічого й не було. Поки Нільс сушив голову над загадковою поведінкою гуски, з-над озера з’явилася друга птаха з клинця.
Цього разу Смірре вже не сидів і не вичікував, а одразу рвонув до гуски. Його зуби клацнули так, що аж у вухах дзенькнуло. Нільс увесь зіщулився з переляку, а тоді глядь – а гуска так і полетіла, важко змахуючи крильми. Те саме було і з третьою, і з четвертою гускою: лис щоразу підстрибував, та дарма.
Він уже добряче захекався, коли раптом з боку озера з’явилися аж троє гусей. Лис вирішив підпустити їх ближче, аби вчепитися напевне. Від хвилювання пухнастий хвіст наїжачився, задні ноги дріботіли на місці, готові щомиті підскочити… Шурх-шурх-шурх! Ось уже й дзьоби наближаються, лис зібрав докупи всі сили – стриб! – та гуси так вервечкою і прошурхотіли понад самим носом Смірре.
Лис неабияк роздратувався. Наступні гуси вчинили так само – здавалося, вони умисне дражнили свого ворога, а самі, либонь, реготали з нього в табуні. А «пес» наче й не помічав знущання, тим паче що голодний шлунок уже стрибав за гусьми ніби окремо від усього тіла – так йому хотілося їсти. У голові паморочилося, та Смірре невідступно стежив за гусьми. Раптом ліс щось осяяло – то летів крізь дерева, велично змахуючи крильми, білосніжний гусак. Лис аж пащу роззявив з несподіванки: такого він давно не бачив. Угодований, незвичайної породи, м’ясистий гусак мчав до нього. Ні-ні, цього він не пропустить! Добряче облизнувшись, він підстеріг слушний момент, шугнув угору і… піймав облизня. Гусак обернувся колом над задертою лисовою мордою, вигнув шию, скубнув щось і попрямував до озера. Розлючений Смірре дзявкотів навздогін якісь лисячі лайки. Втомившись від невдалого полювання, він згадав про Нільса і шарпнувся до молодого бука, коли зирк – а «людського горобця» там і слід прохолов! Смірре ладен був самого себе покусати за таку необачність. І де міг подітися той малюк? Щойно лис подумав про це, як знов з-над озера полинули до нього гуси. Та не по одному, а цілим табуном. «Тепер ви, гусоньки, точно мої, – ковтав слину Смірре. – Хоч одну вхоплю!» Що тут почалося! Гуси пролітали над самим лисовим носом, одна навіть дряпнула його, та жодна не втрапила в пащу. Табун кружляв та й кружляв над своїм ворогом, а той усе плигав та плигав. У вухах стугоніли крила, перед очима миготіли крила, лапи, хвости, довгі шиї та дзьоби… Він уже не тямив, куди стрибає і що хапає. Отак йому в зуби потрапили букові гілочки, якась дурненька комашка, грудочка мерзлої землі. Ще на світанку скидався на хазяйського випещеного пса: у рудому хутрі грали сонячні промені, біленький комір на шиї, а про пухнастий хвіст годі й казати. А тепер Смірре перетворився на волоцюгу: ніс подряпали гуси, хвіст розколошкався, як стара мітла, з хутра на всі боки стирчало сухе листя, реп’яхи та клоччя моху. На такого й мисливці рукою махнули б. І ось він знесилено впав на купу торішнього листя. Раптом важко зашуміли крила. З-за дерев вигулькнула та сама гуска, яку першою вполював Смірре. Летіла криво, бо ж крило було перебите, і прямувала до Смірре. Та в його очах подвоїлося, а тоді потроїлося, хоч він знав, що вона летить одна. Уже й не прицілюючись, він лиш сіпнувся, а підстрибнути не зміг. А гуска, поважно й гордо махаючи крилами, гукнула в самісіньке вухо:
– Отак буде кожному, хто наважиться підняти лапу на Акку з Кебнекайсе!
