Після пригоди з лисом табун ґелґотів на крижині, обговорюючи по-своєму пригоду. Авжеж, гуси пережили страшну ніч! Цього лиса вони знали давно – не раз він їм дошкуляв під час перельоту, та й не тільки їм. Вони ж й ім’я його знали. Та ще нікому не вдавалося отак його провчити. Ще б пак – злодій накинув ненажерливим оком на саму Акку з Кебнекайсе! Птахи, мабуть, двадцятий раз переказували всю пригоду, та ще й кожна гуска по-своєму, а тоді всі на радощах пострибали в озеро та й здійняли таке купання, що на всі боки розліталися кришталеві бризки. При цьому їхній ґелґіт чувся далеко, долітаючи до вух знесиленого лиса Смірре. Та він уже й не зважав – хай їм абищо, тим гусям! Мало душу не випустили з нього!
І тільки одна-єдина істота сумувала. Авжеж, це був Нільс. Мартин приніс його до гнізда, поклав у нагріте сіно, а сам подався до гурту. Отож усі веселилися, а хлопчик мало не плакав. «Еге, – думав він, – хоч би подякували… А вони й не дивляться в мій бік. Отакі вони, значить, дикі гуси!»
Набризкавшись та накупавшись, табун став виходити вервечкою на крижину. Гуси обскублись, обтрусились, а тоді одне за одним рушили до хлопчика. Той перелякано підвівся, у його голові була одна-єдина думка: зараз вони його відправлять додому. Мовляв, ми тут добре поміркували, все зважили і вирішили…
Акка підійшла й стала біля нього. Висока, досвідчена гуска, з гордим поглядом, дивилася зверхньо на Нільса. Її довга шия, як знак питання, зігнулась над зачарованим хлопчиком. Малий аж губу закусив, аби не розплакатись. Гуска мовчки поклала біля Нільсових ніг три ягоди шипшини – йому на сніданок.
– Ну, людино, мушу тобі сказати… – поважно мовила Акка, а Нільс аж зіщулився. – Ти єдиний із людей, хто допоміг моїй рідні, хоч ти й якоїсь інакшої породи, ніж решта. Ми, гу-гуси, добра не забуваємо. Отож ти можеш лишатися в табуні!
Нільс засяяв. Оце так радість! Тепер він зможе подорожувати з ними до Лапландії!
– Спасибі, пані Акко! – скрикнув малюк.
Та гуска так само суворо й поважно продовжувала:
– Маю для тебе новину. Я посилала до гнома, що зачарував тебе, розпитати за тебе. Та він довго не хотів і говорити про хлопця-гусопаса. Певно, ти чимось дошкулив йому, га? – гуска нахилилась, зазираючи хлопчикові в очі. Той почервонів аж до вух. – І вже коли треті посланці наполягли, то він сказав таке: чари зникнуть, як ти повернешся додому!
Ці слова прозвучали для Нільса, наче вирок. Ще день тому він був удома і чари не зникали. А тепер, коли він пережив стільки цікавих пригод, коли йому дякувала сама дика гуска Акка, коли його попереду чекає Лапландія… Ох, як же не хочеться вертатися додому!..
І він заплакав. Гуси повитягали шиї – таких звуків вони ще не чули.
– Га-гаразд! – твердо мовила Акка. – Лишайся з нами, проте знай: малу людину завжди підстеріга-га-гатимуть різні хижаки. У лісі завжди бійся куниць, уночі тебе може вполювати сова. А сови, до речі, літають безшумно. – Тут Акка застережно підняла крило. – У полі та в горах твої вороги – шуліки й орли. Біля садиб на тебе нападе навіть якийсь паршивий кіт, бо ти ж завбільшки з мишу. На озері остерігайся чаплі, аби не вхопила довгим дзьобом…
Гуска ще довго перелічувала Нільсових ворогів, табун кивав, і лише Мартин скоса поглядав на свого супутника.
– Шановна Акко, хіба ж серед усіх тварин не знайдеться для мене друзів? – поцікавився Нільс.
Акка трохи помовчала й дала мудру пораду:
– Авжеж, друзі знайдуться. Тільки з ними треба подружитися. А це, гу-гусопасе, не так вже й просто!
І, гордо випнувши груди, вона пішла до води, а за нею почалапав увесь табун. Мартин підійшов до Нільса, нахилився до його вуха.
– Молодець, Нільсе! – похвалив гусак, а тоді обернувся й пішов наздоганяти табун.
А хлопчик замислився: як же заприязнитися з тваринами? Чи просто піти самому до лісу й запропонувати дружбу?
Як вирішив, так і зробив.
Ідучи між зеленими соснами, Нільс угледів на гілці сойку, що саме снідала – дзьобала насіння з шишки.
– Агов, сойко! – гукнув він. – Доброго дня!
Сойка з несподіванки витріщилась на хлопчика, а тоді мовчки спурхнула й полетіла геть із шишкою в дзьобі.
«Ну й нехай – інших друзів знайду!» – подумав Нільс і рушив у глиб лісу. На буках цвірінькали синиці впереміш із горобцями.
Нільс махнув їм рукою:
– Здоровенькі були!
Пташина зграя враз зчинила галас:
– О, дивіться! Та це ж той Нільс, що руйнував гнізда в садку! Це той Нільс, що збирався змайструвати рогатку!
Птаство репетувало так, що чути було далеченько. Нільс побоювався, що такі не вельми добрі відомості почують дикі гуси – і тоді прощавай, Лапландіє. Хлопчик затулив вуха од пташиного вереску й побіг далі. По великій сосні з гілки на гілку перестрибувала білка з горішком в лапці. Нільс і рота не встиг розкрити, як вона випередила його:
– Ой, звіроньки добрі! Дивіться – це той хлопчик, що жбурляв у нас каміння! Стережіться його!
Нільс хотів було передражнити її, та стримався: треба ж подружитися, а не посваритися. Отож, стиснувши кулачки, хлопчик побрів лісом. «З ким же дружити, коли всі такі люті на мене? Якби знав, що таке трапиться, я б і пальцем нікого не зачепив», – мало не плакав він.
