– Колись Флорида була зовсім дикою місциною, де не водилося нічогісінько, крім карликових пальм та москітів, – почала міс Френні Блок. – Москіти тут траплялися такі здоровенні, що могли підхопити тебе в повітря. А я тоді була зовсім мала дівчинка – не старша за тебе. Одного разу мій тато, Герман В. Блок, сказав, що невдовзі в мене день народження, і я можу попросити собі в дарунок, що схочу. Еге ж, що схочу!
Міс Френні оглянула бібліотеку і нахилилася ближче до мене.
– Не думай, що я хвалюся тобі, – провадила вона, – але мій тато був дуже багатий. Дуже. – Вона кивнула й випросталась. – А я була маленькою дівчинкою, що любила читати.
І я сказала йому: «Тату, подаруй мені до дня народження бібліотеку. Невелику таку, гарну бібліотечку…»
– Ви попросили собі цілу бібліотеку?
– Невеличку, – повторила міс Френні. – Я хотіла мати маленький будиночок, де було б багато книжок, і давати читати ці книжки іншим людям. І моє бажання збулося. Тато побудував для мене будиночок – оцей самісінький, де ми з тобою зараз сидимо. Отак маленька дівчинка й стала бібліотекаркою. Еге ж!
– А коли прийшов ведмідь? – нагадала я.
– Хіба я не казала тобі, що тоді Флорида була зовсім диким краєм? – перепитала міс Френні Блок.
– Так, казали…
– Зовсім диким. Тут жили дикі чоловіки, дикі жінки та дикі звірі.
– І ведмеді теж?
– Ще й скільки! А тепер скажу тобі, що я була тоді справжньою маленькою всезнайкою. Така собі розумниця з цілим будинком книжок. От я й думала, що знаю відповіді на всі-всі питання. Отож одного спекотного четверга я сиділа в своїй бібліотеці – повідчинявши всі двері й вікна, – й упхнула собі носа в книжку. Аж тут на мій стіл упала тінь. Я навіть очей не звела – так, любонько, просто спитала: «Допомогти вам вибрати книжку?» Але ніхто мені не відповів. Я подумала, що то якийсь неотеса з місцевих – ці дикуни страшенно боялися книжок, та й слова не вміли до ладу вимовити. Аж раптом я відчула химерний запах – дуже химерний і різкий. Я поволі звела очі… і просто перед собою побачила ведмедя. Так, любонько! Здоровенного ведмедя.
– Здоровенного? – перепитала я.
– Еге ж, – відповіла міс Френні, – десь утричі більшого за твого собаку.
– І що ж тоді сталося?
– Ну… – провадила міс Френні. – Я дивилася на нього, а він на мене. Задер своє носище – усе винюхував, перевіряв, чи добрий вийде обід із маленької розумниці-бібліотекарки. А я сиділа мовчки – аж поки подумала: ні, дзуськи! Коли вже цей ведмедисько надумав мене з’їсти, я без бою не здамся! Ні! І потихеньку, обережно підняла свою книжку…
– А яку книжку ви тоді читали? – спитала я.
– Яку? «Війну і мир», товстелезну книжку! Отож я поволі підняла її, націлилась – і як пожбурю у ведмедя! Та ще й крикнула: «Ану, геть!» І знаєш, що тоді сталося?
– Ні, мем, – відповіла я.
– Він утік. Але найцікавіше, що він забрав книжку з собою! Цього я ніколи не забуду.
– Отакої! – тільки й промовила я.
– Еге ж, любонько, – підтвердила міс Френні. – Отак схопив її й побіг.
– А потім повернувся?
– Ні, більше я його не бачила. Та люд у містечку відтоді спокою мені не давав. Кожен, було, каже: «Міс Френні! Сьогодні ми бачили нашого ведмедя. Він сидів на галявині й читав книжку: дуже цікава, мовляв, чи можна повернути її через тиждень?» Еге ж, любонько, щодня отак кепкували з мене. – Вона зітхнула. – А нині тільки я одна пам’ятаю ті дні. Тільки я одна пам’ятаю того ведмедя. Усі мої друзі, кого я знала замолоду, давно вже в могилі…
Вона зітхнула знову. Така сумна старенька, зморшкувата бабця! Вона, мабуть, також самотня в цім містечку, як я: ані друзів, ані мами, нема кому втішити… Я теж зітхнула.
Тим часом Вінн-Діксі підняв голову й почав дивитися то на мене, то на міс Френні. А потім сів і показав міс Френні всі свої зуби.
– Ти диви! – сказала старенька. – Цей собака мені всміхається!
– Авжеж, отакий у нього талант, – пояснила я.
– Дивовижний талант! Просто дивовижний! – мовила міс Френні й сама всміхнулася до Вінн-Діксі.
– То будьмо друзями, – запропонувала я міс Френні. – Ви, я і Вінн-Діксі. Утрьох!
Міс Френні всміхнулася ще лагідніше.
– Це буде чудово, – відповіла вона. – Пречудово!
І саме тієї хвилини – тієї хвилини, коли ми втрьох вирішили стати друзями, – до Меморіальної бібліотеки імені Германа В. Блока увійшла… хто, по-вашому? Звичайно ж, ота скривлена Аманда Вілкінсон. Вона підійшла просто до стойки міс Френні й мовила:
– «Джонні Тремена» я дочитала. Мені дуже сподобалося. Тепер хочу взяти щось складніше – я ж досвідчена читачка.
– Так, звичайно, – погодилася міс Френні й підхопилася зі стільця.
Аманда поводилася так, ніби мене тут зовсім не було. Вона дивилася немовби крізь мене.
– А хіба собак пускають до бібліотеки? – спитала вона, йдучи за міс Френні.
– Деяких пускають, – відповіла старенька. – Особливих! – Вона обернулася й підморгнула мені. Я всміхнулась у відповідь. У мене щойно з’явився друг – перший друг у Наомі, і цієї хвилини мені не зіпсує ніхто – навіть вічно скривлена Аманда Вілкінсон.