Облізлі боки Вінн-Діксі помалу заростали шерстю, а сама ця шерсть робилася густішою, блискучішою; він навіть перестав накульгувати. Здавалося, він дуже пишався собою – ще б пак, із бездомного кунделя стати таким красенем! Я подумала, що саме тепер йому час купити повідка з нашийником, і вирушила до крамниці «Ґертрудині годованці», де продавалися рибки, змії, миші, ящірки, хом’ячки та всілякі харчі для тварин. Отам я і знайшла гарненький червоний шкіряний нашийник із повідком.
Вінн-Діксі не зміг увійти зі мною до крамниці, бо там на дверях висіла велика табличка:
«З собаками не заходити». Отож я показала йому нашийника з повідком через вікно. Вінн-Діксі, що стояв якраз під вікном, радо всміхнувся, чхнув і шалено заметеляв хвостом. Я зрозуміла, що поводок та нашийник припали йому до душі. Тільки коштували вони досить дорого.
Я вирішила все пояснити чоловікові за стойкою:
– У мене не вистачить грошей, щоб купити таку красу. Але ці поводок та нашийник так сподобались і мені, і моєму собаці! Може, ви дозволите купити їх у кредит?
– У кредит? – перепитав чоловік.
– Ґертруда! – раптом гукнув хтось різким, пронизливим голосом.
Я озирнулася – то був папуга. Він сидів на акваріумі й дивився просто на мене.
– Так, у кредит, – пояснила я, не звертаючи уваги на папугу. – Тобто на виплат. Я щотижня віддаватиму вам гроші, а ви мені дасте повідка з нашийником уже зараз.
– Боюся, що я цього не зможу, – відповів чоловік, хитнувши головою. – Господиня не дозволить. – Він утупив очі в стойку і навіть не дивився на мене. Волосся в нього було чорне, буйне, зачесане назад, наче в Елвіса Преслі. На грудях був пришпилений значок з ім’ям «Отіс».
– Тоді я попрацюю у вас, щоб заробити гроші, – запропонувала я. – Підмітатиму підлогу, витиратиму пил, виноситиму сміття. Я все це вмію!
Я роздивилася на крамницю. На підлозі були і пісок, і лушпайки від насіння, і клубки пилу… Підмести її аж ніяк не завадило б.
– Хм… – Отіс і далі стояв, утупившись у стойку.
– Ґертруда! – знову скрикнув папуга.
– Мені цілком можна довіритись, – провадила я. – У місті я новачка, але мій тато – пастор у церкві баптистів «Розпростерті обійми». Отож я – людина надійна. Річ тільки в одному: мій пес, Вінн-Діксі, дуже нудьгуватиме без мене. Доведеться його пускати сюди, інакше він страшенно витиме.
– Ґертруда не любить собак, – мовив Отіс.
– Хіба ваша господиня – ця пташка? – спитала я.
– Так, тобто ні… – Він нарешті звів очі на мене й показав на акваріум. – Я про оцю Ґертруду. Папужку. Я назвав її на честь господині.
– Ґертруда гарна пташка! – заверещала папужка.
– Може, Вінн-Діксі їй сподобається, – сказала я Отісові. – Адже він подобається всім. Спробуймо пустити його сюди – нехай познайомляться. Якщо вони між собою ладнатимуть, ви візьмете мене на роботу?
– Може, й так, – пробурмотів Отіс і знов утупивсь у стойку.
Я відчинила двері, і Вінн-Діксі кинувся до крамниці.
– Собака! – закричала Ґертруда.
– Сам знаю, що собака, – відказав Отіс.
Аж тут Ґертруда принишкла. Сиділа собі на акваріумі й тільки головою крутила – туди-сюди, туди-сюди, стежачи за Вінн-Діксі… А сам Вінн-Діксі зупинився й поглянув їй просто в очі. Він стояв непорушно. Не вимахував хвостом. Не всміхався. На чхав. Просто дивився на Ґертруду, а вона – на нього. А потім папужка змахнула крилами й перелетіла з акваріума просто Вінн-Діксі на голову.
– Собака! – знову скрикнула вона.
Вінн-Діксі легенько махнув хвостом.
А Отіс сказав:
– У понеділок можеш ставати до роботи.
– Дякую, – відповіла я. – Ви не пошкодуєте!
Виходячи з крамниці «Ґертрудині годованці», я сказала Вінн-Діксі:
– Ти просто майстер заводити друзів. Ніхто з моїх знайомих так не вміє. Якби тебе побачила моя мама, вона сказала б, що ти найкращий пес у світі!
Вінн-Діксі всміхався до мене, а я – до нього, отож ми навіть не бачили, куди йдемо, і ледве не збили з ніг Томасову Пампушку. Вона стояла посеред дороги, смоктала палець і дивилася на вітрину «Ґертрудиних годованців».
Пампушка витягла пальця з рота й поглянула на мене великими круглими очима.
– Цьому песикові на голову сіла пташка? – спитала вона. Пампушчине волосся було стягнуте в тонесенький хвостик – бо волосся було замало, а рожевої стрічки – забагато.
– Так, сіла, – відповіла я.
– Я бачила, – сказала Пампушка, кивнула й знову заходилася смоктати пальця. Але хутко вийняла його з рота й додала: – Я твого песика ще в церкві бачила. Він мишку ловив. Я теж хочу такого песика, тільки мама не дозволяє. Каже, якщо я буду чемною, то мені куплять золоту рибку або хом’ячка. Ось! А можна погладити цього песика?
– Звичайно, – дозволила я.
Пампушка гладила Вінн-Діксі так довго й поважно, що він навіть примружив очі й пустив слину.
– У вересні мені буде шість років. Тоді я перестану смоктати пальці, – сказала вона. – І в нас буде свято. Хочеш прийти до мене на свято? Усі гості будуть у рожевому.
– Прийду неодмінно, – запевнила я.
– А песик теж прийде? – спитала вона.
– Ще б пак!
Я була така щаслива! У мене є собака. Є робота. Є друг – міс Френні Блок. І мене вперше в цьому містечку запросили в гості. Нехай до п’ятирічного малятка, нехай аж на вересень – нічого. Зате відтепер я не самотня.