Отож я розповіла Ґлорії Дамп усе. Про те, як ми з пастором переїхали до Наомі, й мені довелося покинути всіх своїх давніх друзів. Про те, як мама нас залишила, і про ті десять фактів, що я знала про неї. А ще я пояснила, що тут, у Наомі, я сумую за мамою більше, ніж раніше, у Вотлі. Я розповіла, що пастор схожий на черепаху, бо весь час ховається до свого панцира. Розповіла, як знайшла Вінн-Діксі в продуктовій крамниці і як – завдяки йому – заприятелювала з міс Френні Блок та одержала роботу в Отіса, у крамниці «Ґертрудині годованці», і як мене запросили на день народження до Томасової Пампушки. Я навіть розповіла Ґлорії Дамп, як Данлеп та Стіві Дьюбері звали її відьмою. Тільки додала, що самі вони – дурні, безглузді лисі немовлята і я не вірю їм анітрішечки – принаймні відтепер.
Увесь цей час Ґлорія Дамп уважно слухала, кивала головою, усміхалася, супилася й тільки зрідка промовляла: «Та невже?»
Я відчувала, що вона справді слухає мене всім своїм серцем, і раділа від того.
– Стривай-но! – сказала вона, коли я скінчила свою розповідь.
– Що?
– Може, ти більше схожа на свою маму, ніж гадаєш? Може, у тебе є від неї щось іще, крім рудого волосся, ластовиння та вміння бігати?
– Справді? – спитала я. – Що ж це?
– Ну, скажімо, легка рука: що посадиш – усе виросте. Спробуй-но посадити щось просто зараз. От і перевіримо.
– Гаразд, – погодилась я.
Ґлорія Дамп вирішила, що я посаджу дерево. Принаймні вона сказала, що це дерево, бо, як на мене, то був маленький паросток. Вона звеліла мені викопати ямку, посадити туди корінець, ретельно обсипати землею й притоптати цю землю долонею – ніби я вкладаю спати малятко і підтикаю йому одіяло.
– А що це за дерево? – спитала я в Ґлорії Дамп.
– Це дерево очікування, – відповіла вона.
– Як це?
– А так. Нехай собі росте, а ми зачекаємо й побачимо, що з нього виросте.
– А можна прийти та поглянути на нього завтра?
– Дитинко, – сказала Ґлорія Дамп, – поки цей садок мій, приходь сюди скільки хочеш. От тільки за день твоє дерево навряд чи підросте…
– А я й до вас завітаю, – сказала я.
– Хм… – відповіла Ґлорія Дамп. – Приходь. Завтра я нікуди не збираюся. Буду вдома.
Тоді я розбудила Вінн-Діксі. Він солодко позіхав, а на вусах у нього так і зосталося арахісове масло. На прощання він лизнув Ґлорії Дамп руку, а я їй щиро подякувала.
Увечері, коли пастор поправляв мені на ніч ковдру, я розповіла йому, що знайшла роботу в «Ґертрудиних годованцях», що заприятелювала з міс Френні Блок, що мене запросили на день народження до Пампушки, а ще – про те, як зустріла Ґлорію Дамп. Вінн-Діксі лежав на підлозі, чекаючи, поки пастор піде, – собаці хотілося, як завжди, влаштуватися на моєму ліжку. Коли я договорила, пастор поцілував мене, а потім нахилився до Вінн-Діксі й теж поцілував його в голову.
– Гаразд уже, стрибай на ліжко, – сказав він.
Вінн-Діксі поглянув на пастора. Він не всміхнувся, а роззявив пащу так широко, ніби регоче, – наче пастор розповів йому найкумедніший анекдот у світі. Та найдивовижніше, що пастор зареготав у відповідь! Вінн-Діксі скочив на ліжко, а пастор підвівся й погасив світло. Я нахилилась і теж поцілувала Вінн-Діксі. Просто в ніс. Але він уже того не помітив. Він міцно спав і навіть хропів.