Тієї ночі саме була велика гроза. Та розбудив мене не грім і не блискавка. Розбудив мене Вінн-Діксі, що скавулів і тикався головою в зачинені двері спальні.
– Вінн-Діксі! – обізвалася я. – Що ти робиш?
Але пес не звернув на мене жодної уваги. Він і далі бився головою об двері, жалібно скавулячи. Я скочила з ліжка, підбігла до нього, погладила по голові – й перелякалася, бо він страшенно тремтів. Я сіла поруч з ним на підлогу, обняла його руками, та Вінн-Діксі не всміхнувся, не чхнув, не крутнув хвостом – одне слово, не зробив нічого зі своїх звичайних витівок. Він лише тремтів, скавулів і бився об двері головою.
– Хочеш відчинити двері? – запитала я. – Ну, гаразд. – Я підхопилась, прочинила двері – і Вінн-Діксі вилетів з кімнати, ніби за ним навздогін мчало щось здоровенне й страшне.
– Вінн-Діксі, – зашепотіла я, – сюди! – Мені не хотілося, щоб пес розбудив пастора.
Проте було вже пізно. Вінн-Діксі забіг в інший кінець трейлера, до пасторської кімнати. Я почула, як він – дз-з-з! – стрибнув на ліжко, а потім долинув здивований голос пастора.
Та невдовзі Вінн-Діксі шалено вискочив звідти й, засапаний, дременув назад до моєї кімнати. Я спробувала впіймати його, та не встигла.
– Опал! – гукнув пастор. Він стояв у дверях своєї спальні, скуйовджений і розгублений, не розуміючи спросоння, що тут коїться. – Опал, що це таке?
– Не знаю… – відповіла я. Цієї миті люто вдарив грім – так, що наш трейлер аж здригнувся, а Вінн-Діксі знову вискочив з кімнати й помчав повз мене.
– Тату, обережно! – скрикнула я.
Але пастор досі не міг оговтатись. Він стояв на місці, а Вінн-Діксі летів на нього, наче куля на скраклю… Бах! – і обидва вони впали на підлогу.
Я аж зойкнула.
– Опал? – обізвався пастор. Він лежав ниць, а на ньому, відсапуючи й скавулячи, сидів Вінн-Діксі.
– Так, сер, – відповіла я.
– Опал! – повторив пастор.
– Я тут, сер, – мовила я вже гучніше.
– Ти знаєш, що таке «патологічний страх»?
– Ні, сер, – зізналася я.
Пастор підняв руку. Потер носа. І, помовчавши, сказав:
– Це страх, дужчий за будь-які звичайні страхи. Такий, коли не допомагають жодні слова.
Цієї миті знов ударив грім, і Вінн-Діксі підстрибнув аж до стелі, ніби його тицьнули розпеченим залізом. Упавши, він знову заметушився – і майнув до моєї кімнати. Я більше не намагалася його зловити – просто відійшла геть із дороги.
Пастор досі лежав на підлозі й тер носа. Нарешті сів і сказав:
– Опал, здається мені, що наш Вінн-Діксі патологічно боїться грому.
Тільки-но він це промовив, як Вінн-Діксі знову вибіг з кімнати – так швидко, ніби рятував своє життя.
Я допомогла пасторові підвестись і відвела його вбік від переляканого собаки.
Скидалося на те, що допомогти Вінн-Діксі ми не зможемо нічим; отож ми просто сиділи й дивилися, як він сновигає туди-сюди, тяжко відсапуючи. Щоразу, коли лунав удар грому, Вінн-Діксі лякався так, ніби ця гроза віщувала кінець світу.
– Скоро ця гроза скінчиться, – сказав мені пастор. – А тоді до нас повернеться справжній Вінн-Діксі.
Гроза й справді невдовзі скінчилася. Злива вщухла. Більше не спалахували блискавки. А коли здалеку долинув останній удар грому, заспокоївся і Вінн-Діксі: він підійшов до нас із пастором і схилив голову – ніби цікавився: «Що це ви тут удвох поробляєте проти ночі?»
Потім він виліз на канапу.
У нього це виходило дуже кумедно: не лізе, а немовби повзе потроху, наче ненароком. Навіть дивиться вбік – мовляв, сам не знає, як це він раптом опинився на канапі? Он як!
Тепер ми сиділи тут утрьох. Я гладила Вінн-Діксі по голові й чухала за вухом – це йому дуже подобалося. А пастор заговорив знову:
– Улітку у Флориді бувають люті грози.
– Так, сер, – відповіла я й злякалася: а що, як він не схоче тримати вдома собаку з патологічним страхом, який шаленіє від першого-ліпшого удару грому?
– Треба за ним уважно стежити, – провадив пастор і поклав долоню на спину Вінн-Діксі. – Найголовніше, аби він не опинився надворі під час грози. Тоді він може втекти світ за очі. Слід уберегти його від такого лиха…
– Так, сер, – повторила я, і раптом мені стало важко говорити. Я дуже любила пастора – любила за те, що він любив Вінн-Діксі. Любила за те, що він був готовий пробачити Вінн-Діксі всі його страхи. Але найбільше я любила його за те, що він поклав долоню на спину Вінн-Діксі, майже обійняв його, щоб уберегти від лиха.