Першого дня моєї роботи ми з Вінн-Діксі прийшли до «Ґертрудиних годованців» так рано, що на вікні ще висіла табличка «Зачинено». Проте я одразу штовхнула двері – вони відчинились, і ми ввійшли всередину. Я хотіла гукнути до Отіса, що ми вже тут, аж раптом почула музику – найкращу музику, яку будь-коли чула. Я озирнулася, щоб дізнатися, звідки вона лунає, і раптом побачила, що всі тварини повилазили зі своїх кліток. Кролі, хом’яки, миші, птахи, ящірки, змії – усі сиділи на підлозі, наче закам’янілі, а Отіс у своїх шкіряних ковбойських чоботях стояв посередині, грав на гітарі й легенько відбивав ногою такт. Очі його були заплющені, а на обличчі сяяла усмішка.
Вінн-Діксі замріяно поглянув на Отіса, широко всміхнувся до нього, чхнув, настовбурчив вуса, а потім зітхнув – і беркицьнувся на підлогу поряд з іншими тваринами. Аж тут його побачила Ґертруда.
– Собака! – скрикнула вона і вмить пурхнула псові на голову. Отіс поглянув на мене, припинив грати – й чари розвіялись. Кролі почали стрибати, пташки – літати, ящірки – бігати, змії – повзати, Вінн-Діксі – гавкати й ганятися за всім, що ворушилося, а Отіс крикнув:
– Допоможи!
Ми з Отісом заходилися ловити мишей, хом’яків, змій та ящірок. Хтозна, скільки все це тривало: ми раз у раз налітали одне на одного, спотикалися об тварин, а Ґертруда репетувала:
– Собака! Собака!
Спіймавши яку-небудь тваринку, я кидала її до першої-ліпшої клітки й зачиняла дверцята – шукати її справжній дім було ніколи. А поки я ганялася за тими звірятами, мені спадало на думку лише одне: Отіс, мабуть, якийсь фокусник, бо інакше він нізащо не міг би заворожити своєю гітарою увесь цей звіринець. Тоді я подумала: «Що ж це ми дурниці коїмо?» – і крикнула, гучніше за гавкіт Вінн-Діксі та Ґертрудині вигуки:
– Заграйте ще на гітарі, Отісе!
Якусь хвилину він замислено дивився на мене, а потім заграв. І за кілька секунд усе принишкло. Вінн-Діксі ліг на підлогу, підморгнув, усміхнувся, чхнув – і тоді всі миші, хом’яки, кролі, ящірки та змії, яких ми ще не встигли спіймати, знову закам’яніли, а я спокійно, одного за одним, порозсаджувала їх по клітках.
Коли я закінчила, Отіс припинив грати, втупив очі в носаки своїх чобіт і сказав:
– Я просто хотів пограти їм… Вони так люблять музику.
– Авжеж, сер, – підхопила я. – Аз кліток вони самі повилізали?
– Ні, – відповів Отіс. – То я їх випустив. Жаль мені їх: отак день при дні в клітках сидять. Я ж бо розумію, як це, коли тебе замкнуть…
– То вас замикали? – запитала я.
– Еге ж, у в’язниці, – мовив Отіс, хутко позирнув на мене, а потім знов утупився в носаки чобіт.
– У в’язниці? – здивувалася я.
– Гаразд, облишмо це, – сказав Отіс. – Ти ж підмітати прийшла?
– Так, сер, – підтвердила я.
Він подався за стойку, пошукав там у купі якихось речей і нарешті дістав віника.
– Ось, тримай, – мовив він. – Можеш починати.
Схоже було, що Отіс геть усе переплутав, бо насправді замість віника він подав мені свою гітару.
– Чим підмітати? Гітарою? – запитала я.
Він почервонів, дав мені віник, і я заходилася працювати. Підмітаю я добре. Я чистенько вимела всю крамницю, а потім витерла пил на полицях. Увесь цей час Вінн-Діксі ходив за мною назирці, а за ним літала Ґертруда, щоразу намагаючись сісти йому на голову чи на спину й потихеньку повторюючи: «Собака, собака!»
Коли все було готово, Отіс подякував мені. Виходячи з «Ґертрудиних годованців», я думала: «Пасторові, мабуть, не дуже сподобається, що я працюю в злочинця».
Надворі, смокчучи пальця, як завжди, на мене чекала Томасова Пампушка.
– Я все бачила, – сказала вона.
– Що ти бачила? – перепитала я.
– Як усі ці звірята повилізали з кліток і тихенько сиділи. Цей дядечко – чарівник?
– Так, трохи, – пояснила я.
Пампушка міцно обняла Вінн-Діксі.
– І твій песик сидів? Той, що його звуть, як крамницю?
– Так.
Я обернулася, щоб іти додому, а Пампушка витягла пальця з рота й подала мені долоньку.
– Ти прийдеш до мене на день народження? – спитала вона.
– Звичайно, – відповіла я.
– Тільки приходь у рожевому, – нагадала вона.
– Авжеж, я пам’ятаю.
– Мені треба йти, – мовила раптом Пампушка. – Піду та розкажу мамі все, що бачила. Я живу отам. У жовтому будинку. Там моя мама стоїть на ґанку. Бачиш, вона махнула тобі рукою?
Я теж махнула рукою, і жінка на ґанку махнула у відповідь; а потім я побачила, як Пампушка біжить до мами – розповісти, що Отіс справжній чарівник. Тут я, звичайно, подумала про свою маму: от якби розповісти їй, як Отіс зачарував музикою всіх тварин у крамниці! Я вже зібрала для мами чимало історій. І про міс Френні та ведмедя, і про зустріч із Ґлорією Дамп – коли я на хвилинку повірила, що вона відьма. Мені здавалося, що мамі такі історії дуже сподобаються – вона тоді зможе насміятися досхочу, точнісінько так, як казав мені пастор.