Ми з Вінн-Діксі вже звикли виходити з дому рано-вранці, щоб прийти до «Ґертрудиних годованців» саме тоді, коли Отіс грає для тварин на гітарі. Часом на ці концерти з нами заходила Пампушка: вона сідала на підлогу, обіймала Вінн-Діксі за шию – і ніби колисала його, як величезного плюшевого ведмедика. А коли концерт закінчувався, вона гуляла поміж полицями, вибираючи, яке звірятко попросити собі на день народження; та врешті це набридало їй, і вона бігла додому, бо насправді мріяла тільки про собаку – такого, як Вінн-Діксі. Випровадивши Пампушку, я підмітала, витирала пил і навіть допомагала прибирати полиці, бо Отісові це не дуже вдавалося. А далі Отіс записував у книжечку, скільки годин я відпрацювала. На обгортці книжечки він написав: «Один червоний шкіряний нашийник, один червоний шкіряний поводок». І увесь цей час він поводився як звичайнісінька людина, а не якийсь там злочинець.
Попрацювавши в «Ґертрудиних годованцях», ми з Вінн-Діксі вирушали до Меморіальної бібліотеки імені Германа В. Блока – побалакати з міс Френні Блок і почути від неї чергову історію. Та найулюбленішим моїм місцем того літа був усе-таки садок Ґлорії Дамп. Вінн-Діксі тут теж подобалося, бо він, коли нам зоставалося проїхати тільки один квартал, неодмінно обганяв мій велосипед і щодуху мчав уперед – у садок, де на нього завжди чекав бутерброд з арахісовим маслом.
Часом до нас чіплялися Данлеп та Стіві Дьюбері. Вони гукали:
– Пасторська донька! До відьми в гості іде!
– Вона не відьма! – відповідала я, та вони мене й слухати не хотіли. Придумали собі про Ґлорію Дамп дурницю й самі в неї повірили.
Одного разу Стіві сказав мені:
– Моя мама каже, що в тебе нездоровий спосіб життя. То в крамниці стовбичиш, то в отій бібліотеці, з усілякими старими бабами розмовляєш… Вона каже, що тобі треба гуляти на вільному повітрі й гратися з дітьми свого віку. Ось що каже мама.
– Відчепись від неї! – обірвав брата Данлеп і обернувся до мене. – Він не те хотів сказати…
Та я аж позеленіла з люті. Я гукнула Стіві:
– Мені начхати, що там твоя матуся каже! Це не моя мама – нехай не диктує мені, як треба жити!
– Зараз я все мамі розкажу! – крикнув Стіві. – А вона скаже твоєму татові: хай присоромить тебе просто в церкві, перед парафіянами. А цей дядько з крамниці – недоумкуватий. І у в’язниці сидів. Цікаво, чи знає про це твій татусь?
– Отіс зовсім не недоумкуватий, – відповіла я. – А про в’язницю мій тато й без тебе знає. – Я, звичайно, сказала неправду, але мені було байдуже. – А ти йди собі, кажи про це кому хочеш, лисе немовля!
Отакі сутички з Данлепом та Стіві Дьюбері траплялись у мене чи не щодня. Діставшись садка Ґлорії Дамп, я відчувала себе вояком, що тільки-но вирвався з запеклого бою. Ґлорія спершу готувала мені бутерброд з арахісовим маслом, а потім наливала кави з молоком, щоб утішити мене.
– Чому ти не граєшся з цими хлопцями? – спитала якось Ґлорія.
– Бо вони дурні, – відповіла я. – Досі думають, що ви відьма. Скільки їм кажеш – усе даремно.
– Як на мене, вони просто хочуть подружитися з тобою. Тільки не знають як, – зауважила Ґлорія.
– А я не хочу з ними дружити, – відказала я.
– От і дарма. Дружити з двома хлопцями – це ж так чудово!
– Краще я з вами поговорю, – заперечила я. – А вони дурні. Йолопи. І до того ж – хлопчиська.
Ґлорія хитала головою, зітхала, а потім питала, що в світі нового. І я завжди мала що розповісти їй. Завжди.