Часом я переказувала Ґлорії те, що почула від міс Френні Блок. Або вдавала, як Отіс грає для тварин на гітарі, відбиваючи такт ногою в ковбойському чоботі: Ґлорію це щоразу тішило. Або я сама вигадувала якусь історію, і Ґлорія Дамп слухала її від початку до кінця.
Вона казала, що раніше любила читати всілякі історії, а тепер не може, бо її очі стали зовсім немічні.
– Може, вам купити великі окуляри? – питала я.
– Дитинко, – відповідала вона, – на мої очі жодних окулярів уже не знайдеться…
Одного разу, коли я вже скінчила свою історію, мені спало на думку сказати Ґлорії, що Отіс був злочинцем.
Я давно вже хотіла розповісти про це комусь дорослому, а Ґлорія була найкращою з усіх моїх знайомих дорослих.
– Ґлоріє… – почала я.
– Хм-м? – відгукнулася вона.
– Ви знаєте Отіса?
– Ні, не знаю. Знаю лише те, що ти про нього розповідала.
– Ну… він злочинець. Він сидів у в’язниці. Як по-вашому, чи слід мені його боятись?
– Боятись? Навіщо?
– Я не знаю… Мабуть, через те, що він щось накоїв. Він же сидів у в’язниці.
– Дитинко, – сказала Ґлорія. – Зараз я дещо покажу тобі. – Вона поволі підвелась і подала мені руку. – Ходімо вдвох у найдальший кінець мого садка.
– Ходімо! – погодилася я.
Ми вирушили, і Вінн-Діксі, звичайно ж, подався за нами.
Садок у Ґлорії був великий, і бувати в дальшому його кінці мені ще не доводилось.
Ми зупинилися біля товстелезного старого дерева.
– Поглянь на це дерево, – мовила Ґлорія.
Я поглянула. На кожній гілці дерева висіли пляшки. Різні пляшки – з-під віскі, з-під вина, з-під пива, – і кожна висіла на окремому мотузочку; часом вони моторошно дзенькали одна об одну.
Ми з Вінн-Діксі стояли й дивилися на це дерево, аж ось мій пес наїжачив шерсть і глухо, не роззявляючи пащі, загарчав.
Ґлорія Дамп показала своїм ціпком на це дерево.
– Що ти про нього скажеш?
– Не знаю… – відповіла я. – А навіщо на ньому стільки пляшок?
– Щоб відганяти духів, – пояснила Ґлорія.
– Яких духів?
– Духів усіх моїх помилок.
Я знову поглянула на пляшки.
– То ви зробили стільки помилок у житті?
– Хм-м… – промовила Ґлорія. – Мабуть, іще більше.
– Але ж ви – найкраща людина з усіх, кого я знаю!
– Це ще не гарантія від помилок, – заперечила вона.
– Там пляшки з-під віскі… – провадила я розгублено. – І ще з-під пива…
– Дитинко! – сказала Ґлорія Дамп. – Я й без тебе це знаю. Я їх сама туди повісила. А спершу випила те, що в них було.
– Моя мама теж пила, – прошепотіла я.
– Так, я пам’ятаю, – відказала Ґлорія Дамп.
– Пастор каже: вона часом так пила, що не могла зупинитися.
– Хм-м… – промовила знову Ґлорія. – Буває між людьми й таке. Починаємо, а зупинитися не можемо.
– То ви – одна з таких людей?
– Еге ж, любонько, я така. Але тепер я не п’ю нічого міцнішого за каву.
– Виходить, це віскі й пиво, й вино… Це вони вас змушували робити всі оті помилки?
– Так, деякі, – відповіла Ґлорія Дамп. – А деякі я й сама зробила, без алкоголю. Перш ніж порозумнішала.
– Як це – порозумнішати?
– Порозумнішати – це дізнатися найголовнішу річ.
– А що це за річ? – запитала я.
– У кожного вона своя, – пояснила Ґлорія. – Кожен сам знаходить її для себе. А поки що запам’ятай: не можна судити людей за колишніми вчинками. Судити слід за тим, що вони роблять нині. От, скажімо, Отіс чудово грає на гітарі й жаліє звірят, що сидять у клітках. Отож і суди його за тим, що знаєш про нього нині. Гаразд?
– Так, мем, – відповіла я.
– А цих хлопців Дьюбері теж не суди надто суворо. Гаразд?
– Гаразд, – повторила я.
– От і добре, – сказала Ґлорія Дамп, обернулась і пішла собі геть.
Вінн-Діксі тицьнув мене своїм вологим носом і махнув хвостом, та, побачивши, що з місця мене не зрушиш, побіг за Ґлорією.
А я стояла на місці та роздивлялася на дерево. Цікаво, чи є в моєї мами таке дерево помилок? А я, мабуть, увижаюсь їй духом з минулого, бо й сама вона часом здається мені тільки духом…