Кондиціонер у Меморіальній бібліотеці імені Германа В. Блока працював абияк, а вентилятор був лише один, отож тільки-но ми туди входили, як його миттю загарбував Вінн-Діксі. Пес сідав перед вентилятором, підставляючи по черзі боки, щоб провітрити собі шерсть, і вимахував хвостом. Шерсть у нього була тоненька й легка, наче пух; мені здавалося, що цей пух от-от злетить із нього, наче з кульбаби. Мене це все добряче тривожило – і те, що він нікого не пускає до вентилятора, і те, що в нього може облетіти шерсть, – але міс Френні сказала, щоб я даремно не тривожилась. Хай собі Вінн-Діксі сидить у холодку досхочу, а жоден собака в її житті ще не облисів від вентилятора.
Часом, коли міс Френні розповідала мені чергову історію, з нею траплявся серцевий напад. Напади звичайно були слабкі й тривали недовго, але все ж таки… Вона раптово забувала, що хотіла сказати, замовкала й тремтіла, мов листок під вітром. Щоразу, коли це траплялося, Вінн-Діксі залишав вентилятор і сідав біля міс Френні Блок – високий, поважний, ніби охороняв її; вуха його стирчали тоді нерухомо, наче вояки на сторожі. Але варто було міс Френні оговтатись і заговорити знову, Вінн-Діксі, лизнувши їй руку, знову прямував до вентилятора.
Напади міс Френні завжди нагадували мені самого Вінн-Діксі під час грози. Грози того літа траплялися часто, і я добре навчилася стримувати Вінн-Діксі. Я міцно обнімала його, гладила, шепотіла ласкаві слова й навіть колисала – заспокоювала так само, як він заспокоював міс Френні під час нападу. Тільки його ще треба було тримати – неодмінно, щоб він ненароком не втік.
За всім цим мені спадала на думку Ґлорія Дамп. Цікаво, хто заспокоює її, коли дзенькають на дереві пляшки і з’являються духи, нагадуючи про всі її помилки? Мені так хотілося самій заспокоїти Ґлорію! Нарешті я вирішила, що почитаю їй книжку вголос, щоб відігнати від неї всіх тих духів.
Отож я сказала міс Френні:
– У мене є дорослий друг… Він… тобто вона… недобачає, тож я хочу почитати їй книжку вголос. Яку книжку ви порадили б?
– Яку книжку? – перепитала міс Френні. – Звичайно, я пораджу тобі, любонько. Почитай їй «Звіяних вітром».
– А про що це? – запитала я.
– Хіба не знаєш? Це чудова книжка про Громадянську війну.
– Про яку війну?
– Тільки не кажи, що ніколи не чула про Громадянську війну! – міс Френні Блок мало не знепритомніла й замахала своїми худенькими руками, ніби їй бракувало повітря.
– Так, я знаю про Громадянську війну, – хутко сказала я. – Це війна між Півднем та Північчю проти рабства.
– Проти рабства, авжеж. А ще там були замішані питання про права штатів… і гроші… Страшна була війна. Там воював мій прадідусь. Ще зовсім юним хлопчиною…
– Ваш прадідусь?
– Так, любонько. Літмус В. Блок. То була ціла історія…
Вінн-Діксі широко позіхнув і, зітхнувши, ліг на підлогу. Він давно вже вивчив, що означають слова «ціла історія», і знав, що підемо ми звідси не дуже скоро.
– Розкажіть, міс Френні! Будь ласка! – попросила я й сіла біля Вінн-Діксі, схрестивши ноги. Я спробувала навіть трохи посунути його, щоб на мене теж віяло з вентилятора. Але пес удав, ніби спить, і не поворухнувся.
Отож я зручно вмостилася, чекаючи на цікаву історію, аж тут ляснули двері – і ввійшла скривлена Аманда Вілкінсон. Вінн-Діксі підхопився й пильно подивився на неї. Спробував їй усміхнутись, та вона й не думала всміхатись у відповідь, і Вінн-Діксі знову ліг.
– Я готова взяти іншу книжку, – промовила Аманда й стукнула прочитаною книжкою об стойку міс Френні Блок.
– А може, трохи зачекаєте? – запитала міс Френні. – Я саме розповідаю Індії Опал про свого прадідуся. Ви теж, звичайно, можете послухати. Це лише на хвилинку.
Аманда гучно й нарочито зітхнула і втупилась кудись повз мене. Вона вдавала, ніби ця історія нітрохи не цікава їй. Проте я знала, що це не так.
– Сідайте, будь ласка, – запросила міс Френні.
– Дякую, я постою, – відповіла Аманда.
– Як собі хочете, – знизала плечима міс Френні. – То про що це ми? Так, про Літмуса. Його звали Літмус В. Блок.