– Літмус В. Блок був ще хлопчиною під час обстрілу форту Самтер, – почала свою історію міс Френні Блок.
– Форту Самтер? – перепитала я.
– З обстрілу форту Самтер розпочалася війна, – пояснила Аманда.
– Зрозуміло, – знизала я плечима.
– Літмусові було чотирнадцять років. Він був міцний, рослявий, а в душі – дитина та й годі. Його тато, Артлі В. Блок, одразу записався в добровольці, і Літмус сказав мамі, що не може спокійно дивитися на поразку Півдня й теж мусить піти на війну, – Міс Френні оглянула бібліотеку й прошепотіла: – Завжди цим чоловікам та хлопчакам кортить на війну! Аби лише була причина повоювати. Оце і є найсумніше. Їм чомусь здається, що війна – то весела річ. І жоден урок історії не переконає їх… Одне слово, Літмус теж пішов і записався в добровольці. Приховав свій вік. Так, любонько, приховав! Я ж казала, що він був рослявий хлопчина; йому повірили й забрали до армії. І Літмус пішов на війну. Покинув удома матір і трьох сестер. Хотів стати героєм… Але скоро дізнався, що таке справжня війна. – Міс Френні заплющила очі й похитала головою.
– Про що він дізнався? – запитала я.
– Про те, що війна – це пекло, – відповіла міс Френні, так і не розплющивши очей. – Мерзенне пекло!
– «Пекло» – погане слово, – втрутилася Аманда.
Я позирнула на неї – мені здалося, що її обличчя скривилося ще більше.
– «Війна» – ще гірше слово, – заперечила міс Френні з заплющеними очима. Вона труснула головою, поглянула нарешті на нас і тицьнула пальцем спершу в мене, а потім в Аманду. – Ви навіть не знаєте, що це за жах!
– Ні, мем, – погодились водночас ми з Амандою. І з несподіванки подивились одна на одну, а потім – знову на міс Френні Блок.
– Навіть не знаєте… Літмус увесь час був голодний. Комах на ньому була сила-силенна – бліх, вошви… Узимку було так холодно – він думав, що змерзне на смерть. А влітку… о, влітку – найгірше! Довкола так смердить! Тільки за одним він забував про голод, холод, спеку, – за страхом померти від кулі. Адже в нього без упину стріляли! І влучали. А він був просто хлопчина.
– То його вбили? – спитала я в міс Френні.
– Боже милостивий! – вирячила очі Аманда.
– Ну-бо, Опал, сама подумай, – відповіла міс Френні. – Хіба я стояла б в оцій кімнаті, розповідала б тобі цю історію, якби його вбили? Мене просто не існувало б! Ні, любонько. Мій прадідусь вижив. Та геть-чисто змінився. Став іншою людиною. Коли війна скінчилася, він повернувся додому пішки. Пішки йшов із Вірджінії до Джорджії. Коня він не мав. Ні в кого не було коней – хіба що в янкі. І він прийшов. І побачив, що дому в нього немає.
– Куди ж подівся його дім? – запитала я. Хай собі Аманда вважає мене за дурепу! Мені будь-що хотілося це знати.
– Згорів! – промовила міс Френні так гучно, що всі ми – Вінн-Діксі, Аманда Вілкінсон, я – аж підскочили. – Янкі спалили його дім! Так, любонько. Спалили дощенту.
– А його сестри? – запитала Аманда. Вона зайшла за стойку, теж сіла на підлогу й поглянула на міс Френні. – Що з ними сталося?
– Померли. Від тифозної гарячки.
– А мама? – прошепотіла я.
– Теж померла.
– А його тато? – розпитувала далі Аманда. – Він урятувався?
– Він загинув на полі бою.
– То Літмус залишився сиротою? – перепитала я.
– Так, любонько, – мовила міс Френні Блок. – Сиротою.
– Яка сумна історія, – сказала я.
– Справді, – погодилась Аманда.
Дивно, як це ми з нею порозумілися.
– Це ще не кінець, – вела далі міс Френні.
Вінн-Діксі саме почав хропти, і я штовхнула його в бік, щоб він не заважав. Я хотіла дослухати цю історію до кінця. Мені треба було дізнатись, як Літмус вижив, утративши все, що колись любив.