Чарівний ріжок

Ось і лелече гніздо. Воно наче й величеньке, а сісти не було де. Посередині не сидів, а стояв пан Ермен (бо ж так більше вільного місця), біля його ніг – пара сов, кіт Приблуда, на краєчку гнізда – підсліпуватий пугач. А знизу, нашорошивши вуха, звисали догори ногами кажани, аби займати менше місця всередині. От і вся нарада.

На Акку з наїзником Нільсом ніхто й уваги не звернув. Вони всілися скраю гнізда й одразу ж помітили, що очі всіх присутніх прикуті до шляху внизу, яким, немов страшна сіра річка, сунули кудись щури. Коли вибіг останній щур і «річка» нарешті зникла за болотом, першим озвався кіт Приблуда:

– Я ж казав, що вони зроблять усе так, наче втекли звідси, щоб усі ми зібрались у святковій замковій залі, а тоді опівночі наскочать зненацька і… кажу вам, мені першому гаплик! Мені першому помстяться за весь котячий рід.

– Та чого ви так непокоїтесь, пане Приблудо? – ховаючи насмішку, скривив дзьоба лелека. – Ось погляньте: нас прилетіла визволяти гуска Акка та отой… як його… малюк Нільс, – сказавши це, він показав дзьобом на двох гостей, що саме сиділи ззаду нього.

Зачувши це, кажани стріпнули крильми – надто вже кумедним здавався хлопчик, якщо дивитися догори ногами: майже такий самий, як і вони, тільки в одежі й без крил.

Хтозна, чи помітив хтось оте глузування, та Нільса це неабияк зачепило. Він нишком моргнув гусці й кивнув на лелеку: мовляв, чи не дати йому стусана під хвіст, який саме навис над ним? Акка непомітно хитнула дзьобом, і Нільс обмежився тим, що просто стиснув кулачки та набурмосився на зарозумілого пана Ермена.

До них обернулись сови й вирячили очі (а може, й не вирячили, бо ж очі в них і самі по собі величенькі). Матінка-сова промовила:

– Цих щурів-волоцюг треба не те що покарати, а винищити! Скільки вони яєць у нас покрали, скільки пташенят полякали!..

Сова все ще голосила та злякано ухкала, а пан Ермен не втримався:

– Та не бійтеся, ось як візьметься пані Акка за справу, то тут і хвоста пацючого не лишиться!

Нільс, зціпивши зуби, вже замахнувся ногою ззаду, бо лелека саме підсунувся ближче й хихотів, та Акка знов стримала його.

– Я не просто стара дика гуска, – поважно мовила вона, зважуючи кожне слово, – я Акка з Кебнекайсе! Будьте певні, я хоробра, загартована в горах, боролася з лютими бурями та хижими звірами. Тож і цієї напасті зможу позбутися. Якщо шановна громада довіряє мені, то я обіцяю врятувати ваше помешкання й вас!

Лелека знов збирався сказати щось глузливе, та всі одностайно закивали головами на знак згоди, і той передумав.

– Гаразд, пані Акко, – мовив він. – Беріться до діла.

Акка довго не роздумувала, а лише покликала підсліпуватого пугача, з яким була знайома хтозна-скільки років. Той перелетів із прибудови ближче, і вони про щось зашепотілись. Нільс чув тільки уривками: «ріжок», «сова Мудрила на старій церкві», «як зачаровані»…

Пошепотівшись із Аккою, старий пугач глипнув на всіх присутніх єдиним зрячим оком, розправив крила й полетів у бік старої церкви.

Ніхто нічого не втямив, зрозуміли лише одне: це велика таємниця. Домовились так, що кожен мешканець звечора заховається в безпечному місці, куди не зможуть дістатися щури. А дика гуска візьметься до справи опівночі.

Поки не стемніло, Акка з Нільсом дослідили замок, порожню святкову залу, комори з зерном, якими мріяли заволодіти вороги. Акка повчала малого, що й де треба буде робити, бо сама вона вночі недобачає й погано чує, до того ж буде сонна й безпорадна.

А ввечері до замку майнули небом якісь тіні. У порожньому лелечому гнізді відбулася таємна зустріч змовників: Акки, Нільса та сови Мудрили, що мешкала в старій церкві. Кажани, звисаючи зі стелі, пильнували вихід на дах, щоб сірі щури не з’явилися раніше та не викрили їхньої змови. Краєчком ока вони спостерігали, як Акка весь час вклонялася, видно, за щось дякуючи, сова передала Нільсові якусь річ і, ухкаючи, заходилася щось пояснювати.

Наближалася північ. Хлопчик зостався на самоті в якійсь замковій кімнаті. Його проймав жах: височезні темні стіни, в єдине віконце моторошно зазирає повний місяць, ніби кажучи: «Так ось ти де, Нільсе? А я саме тебе й шукаю! Зараз я тобі…» Хлопчикова уява малювала страшні картини, як у віконце лізе якась потвора – великий-великий щур – і хапає його… Раптом у святковій залі щось рипнуло. Щури! Хлопчик зіщулився, з переляку втягнув голову в плечі й став чекати далі. Тоді почувся шурхіт, який заполонив усю залу.

– Та де ж вони всі? – пошепки питався якийсь щур.

У відповідь захихотів його побратим:

– Певно, всі повтікали. От молодці! Хи-хи!

Тоді перший щур (мабуть, проводир) посмілішав і мовив голосніше:

– Тоді вперед, на комори!

Усі гуртом підхопили:

– На комори! Вперед!

Щойно щури прошелестіли до дверей комори, як у віконці якась чорна істота розчепірила крила й затулила місяць. У Нільса всередині все похололо. Він ніби й знав, що це тутешній кажан, та все одно було страшно. То був знак: починай!

Нільс дістав із-за пазухи ту саму річ, яку передала сова зі старої церкви, притулив до губ і… залунала чудова мелодія.

Шелест у залі вщух, і хлопчик зайшов туди. Всі щури зачаровано завмерли, дослухаючись до чарівних звуків, що линули хтозна-звідки. Нільс грав і грав, і ось один щур поволі рушив на звуки. Хлопчик і сам не сподівався, що все вийде так, як задумано. Він не раз грав на сопілці, але його спів не впливав на жодну комашку – не те що на щура! А тут отаке! Та це ж не простий, а чарівний ріжок. Раптом хлопчикові захотілось перевірити, що буде, коли перестати грати. І він замовк. Враз зі щурами щось скоїлося: вони завмерли, а тоді наче очі їм розкрилися і вони побачили перед собою якогось малого чи то гнома, чи то мишеня. Ще мить – і розлючене збіговисько накинулося б на Нільса, та він знов заграв.

А музика впливала на них чудодійно…

Отак награваючи в чарівний ріжок, Нільс вивів ворогів зі святкової зали, з коридору, пройшов побіля напіврозваленої печі, де злякано зіщулився кіт Приблуда, і вийшов надвір.

Місяць саме виринув із-за хмари, осяваючи шлях. Озираючись на дорогу, хлопчик задкував, ведучи за собою зачароване полчище щурів. Вони йшли і йшли, віддаляючись од замку, на даху якого виглядав із лелечого гнізда довгошиїй птах – пан Ермен.

Дійшовши далеко за поселення – аж до річки, хлопчик помітив на воді Акку. Гуска підпливла ближче, хлопчик сів їй на спину, і вони попливли на глибину.

А чарівний спів вабив і вабив до себе щурів. Тож вони й не відчули, як один за одним ступили у воду та зникли з очей.