Доїхавши до Ґлорії Дамп, я одразу сказала, що маю для неї два сюрпризи. І спитала, який вона хоче спочатку: маленький чи великий?
– Маленький, – відповіла Ґлорія.
Я подала їй «Літмусів ромбик», і вона заходилася його обмацувати.
– Це карамелька? – здогадалася вона.
– Так, мем, – відповіла я. – Називається «Літмусів ромбик».
– Боже мій! Я ж пам’ятаю ці цукерки! Їх так любив мій тато! – Вона розгорнула «Літмусів ромбик», поклала його до рота й кивнула.
– Подобається? – запитала я.
– Хм-м… – Вона кивнула ще раз, повільніше. – Солодка. Але смак такий, ніби… з кимось прощаєшся…
– Смак скорботи? – перепитала я. – Ви теж відчуваєте смуток?
– Еге ж. Тільки це солодкий смуток… А другий сюрприз?
– Книжка, – відповіла я.
– Книжка?
– Так. Я читатиму її вам уголос. Називається «Звіяні вітром». Міс Френні каже, що це чудова книжка. Про Громадянську війну. Ви знаєте про Громадянську війну?
– Так, дещо чула. Разів зо два, – відповіла Ґлорія й кивнула, далі смокчучи «Літмусів ромбик».
– Ми довго читатимемо цю книжку, – пояснила я. – У ній аж тисяча тридцять сім сторінок.
– Овва! – здивувалася Ґлорія й поринула глибше в крісло, склавши руки на животі. – То починаймо просто зараз.
І я почала читати Ґлорії Дамп перший розділ «Звіяних вітром». Читала я гучно, щоб відігнати всіх духів її помилок. Ґлорія уважно слухала. А коли я закінчила, вона сказала, що це найкращий сюрприз в її житті і вона чекатиме з нетерпінням, коли ми читатимемо другий розділ.
Ще один «Літмусів ромбик» я дала того вечора пасторові, коли він прийшов поцілувати мене на ніч.
– Що це? – спитав він.
– Така цукерка. Її придумав прадідусь міс Френні Блок. Називається «Літмусів ромбик».
Пастор розгорнув цукерку, поклав її до рота – і за хвилину почав терти носа й кивати головою.
– Смачно? – запитала я.
– Смак дуже дивний…
– Схожий на шипучу воду?
– Ні, на щось іще.
На полуницю?
– Так, але тут ще є щось незвичайне…
Я бачила, що пастор немовби віддаляється від мене. Він згорбився, опустив підборіддя – от-от сховається до свого панцира…
– Це, мабуть, смак меланхолії, – нарешті сказав він.
– Ме-лан-холії? Що це таке?
– Це смуток, – пояснив пастор і ще раз потер носа. – Я одразу згадав твою маму.
Вінн-Діксі нюхнув паперову обгортку в руці пастора.
– Смак, одне слово, сумний, – зітхнув пастор. – Мабуть, чогось не того домішали.
– Та ні, – заперечила я й сіла на ліжку. – Такий смак і повинен бути. Літмус повернувся з війни, а вся його родина померла. Тато загинув у бою, а мама й сестри захворіли й померли. А янкі дощенту спалили його дім. Отож Літмус сумував – дуже-дуже! – і йому найбільше на світі хотілося заїсти цей смуток чимось солодким. Він побудував кондитерську фабрику та почав виробляти «Літмусові ромбики». І вклав у ці цукерки всю свою скорботу.
– Боже мій! – тільки й промовив пастор.
Тим часом Вінн-Діксі витяг обгортку з пальців пастора й заходився її жувати.
– Віддай! – наказала я. Та Вінн-Діксі не послухався. Довелося діставати обгортку просто з його пащі. – Не можна їсти обгортки від цукерок! – повчала я його.
Пастор кахикнув. Я подумала, що він зараз скаже щось важливе – може, навіть розповість щось нове про маму, – але натомість він мовив:
– Опал, я днями розмовляв з місіс Дьюбері. Вона каже, що ти дражнила Стіві «лисим немовлям».
– То правда, – зізналася я. – Але ж він щоразу називає Ґлорію Дамп відьмою, а Отіса – недоумкуватим. А одного разу він говорив, що його мама каже, ніби мені не личить водитися зі «старими бабами». Ось як.
– Як на мене, тобі слід вибачитися, – мовив пастор.
– Мені? – здивувалася я.
– Так, тобі, – підтвердив він. – Скажи Стіві, що ти шкодуєш за тим, що твої слова його образили. Я певен, що насправді він хоче стати твоїм другом.
– Оце навряд, – заперечила я. – Він нізащо не схоче зі мною дружити.
– Дехто шукає собі друзів трохи незграбно, – пояснив пастор. – Попроси в нього вибачення.
– Гаразд, сер, – погодилась я. І згадала Карсона. – Тату, ти знаєш що-небудь про Аманду Вілкінсон?
– Що саме?
– Про неї й такого собі Карсона?
– Карсоном звали її брата. Минулого року він потонув.
– То він загинув?
– Так, – підтвердив пастор. – І родина досі тужить за ним.
– Скільки він мав років?
– П’ять років, – відповів пастор. – Лише п’ять.
– Тату, чому ж ти нічого про це не розповідав?
– Людські трагедії – погана тема для чужих розмов. Я не мав жодних причин розповідати про це тобі.
– Але мені так треба було це знати! – сказала я. – Це допоможе мені порозумітися з Амандою. Тепер зрозуміло, чому вона така… скривлена…
– Яка? – перепитав пастор.
– Так, дурниці, – хутко відповіла я.
– На добраніч, Індіє Опал, – мовив пастор.
Він нахилився, поцілував мене, і я відчула в його подиху пахощі шипучої води, полуниці та скорботи.
Погладивши Вінн-Діксі по голові, тато погасив світло й зачинив за собою двері.
А я ніяк не могла заснути. Лежала й думала, що життя схоже на карамельку «Літмусів ромбик» – солодке і водночас гірке, і відділити ці смаки один від одного неможливо. Дивна річ…
– Тату! – гукнула я.
За мить він відчинив двері моєї кімнати, здивовано звівши брови.
– Яке слово ти сказав тоді? Слово, що означає смуток?
– Меланхолія, – нагадав пастор.
– Меланхолія, – повторила я. Мені сподобалось, як це слово звучить, наче в ньому схована музика.
– А тепер на добраніч, – мовив пастор.
– На добраніч, – відповіла я.
Потім я вилізла з постелі й розгорнула ще один «Літмусів ромбик». Я довго смоктала його і думала про те, що мене покинула мама. Це, мабуть, і була меланхолія… А потім я думала про Аманду з Карсоном. І це теж була меланхолія… Бідолашна Аманда! Бідолашний Карсон! Одного віку з Пампушкою. Але він більше ніколи не святкуватиме свій день народження.