Уранці ми з Вінн-Діксі вирушили підмітати крамницю, і я взяла з собою «Літмусів ромбик» для Отіса.
– Хіба сьогодні свято? – здивувався він, коли я простягла йому цукерку.
– Ні, – відповіла я. – Чому саме свято?
– Ти ж принесла мені карамельку.
– Це просто подарунок, – пояснила я. – До звичайного дня.
– Гаразд. – Отіс розгорнув «Літмусів ромбик» і поклав до рота. За хвилину його щоками покотилися сльози. – Дякую.
– Вам сподобалося?
Він кивнув.
– Дуже смачно. Але водночас… ніби знов у в’язниці сидиш.
– Ґертруда! – крикнула папужка, підхопила дзьобом обгортку від «Літмусового ромбика», потім кинула її на підлогу, озирнулася й знову закричала: – Ґертруда!
– Тобі не можна, – рішуче сказала я. – Птахи не їдять цукерок. – А потім швидко, щоб не розгубити сміливість, запитала: – Отісе, а за що ви сиділи у в’язниці? Хіба ви вбивця?
– Ні, мем, – відповів він.
– То ви грабіжник?
– Ні, мем, – повторив Отіс, що досі смоктав цукерку й дивився на носаки своїх ковбойських чобіт.
– Гаразд, можете не говорити мені… Я просто поцікавилася.
– Я цілком безпечна людина, – мовив Отіс. – Не бійся. Я самотній, але цілком безпечний.
– Зрозуміло, – кивнула я й пішла до комори по віник. Коли я повернулася, Отіс так само стояв і дивився на свої чоботи.
– Це все через музику, – сказав він.
– Що саме?
– Те, що я потрапив до в’язниці. Через музику.
– А що тоді сталося?
– Я цілісінькі дні грав на гітарі. Часом грав на вулиці, і люди кидали мені гроші. Проте грав я не заради грошей. Просто музика стає кращою, коли її слухають. Аж ось над’їхала поліція. Вони звеліли мені більше не грати. Казали, ніби я порушую закон, а я тим часом грав, не переставав ні на хвилину. От вони й розлютилися. Хотіли начепити мені на руки кайданки. – Він зітхнув. – А мені це не сподобалось. У тих кайданках на гітарі вже не пограєш.
– А що було далі? – розпитувала я.
– Я бився… – прошепотів він.
– Ви побилися з полісменами?
– З одним. Збив його з ніг. Тоді мене й посадили до в’язниці. Кинули за ґрати й відібрали гітару. А коли нарешті випустили, змусили пообіцяти, що я ніколи більше не гратиму на вулиці. – Він швидко позирнув на мене й знов утупився в підлогу. – Отож я й не граю на вулиці. Тільки тут, для тварин. Ґертруда – не папужка, а господиня цієї крамниці – сама запропонувала мені цю роботу, коли прочитала про мене в газеті. Вона сказала, що тут я можу грати скільки завгодно. Для тварин.
– Але ви граєте і для мене, і для Вінн-Діксі, і для Пампушки, – заперечила я.
– Справді, – погодився він. – Але ж ви не на вулиці.
– Дякую, Отісе, що ви все розповіли мені, – сказала я.
– Та нічого, – відповів він. – Усе гаразд.
До крамниці зайшла Пампушка. Я дала їй «Літмусів ромбик», та вона одразу виплюнула його й сказала:
– Несмачно. Смак такий, ніби в мене ніколи не буде песика…
Того дня я підмітала поволі. Мені хотілося побути разом з Отісом. Щоб він не був такий самотній. Часом мені здавалося, що всі люди на світі самотні. А ще я думала про маму – ніби торкала язиком дірочку від вирваного зуба… Раз у раз мої думки поверталися до порожнечі, яку могла заповнити тільки моя мама.