Коли я розповіла Ґлорії Дамп про Отіса – про те, як його заарештували, – вона так сміялася, що мені довелося підтримувати її штучну щелепу, аби та не випала з рота.
– Отако-о-ої! – насміявшись досхочу, сказала вона. – От тобі й небезпечний злочинець!
– Він просто самотній, – пояснила я. – І хоче, щоб хтось послухав його музику.
Ґлорія витерла очі краєчком своєї сукні.
– Знаю, дитинко, знаю, – мовила вона. – Просто життя буває часом таке сумне, що аж смішно.
– А ви чули про інше? – провадила я, далі думаючи про сумні речі. – Про оту скривлену дівчинку, що я розповідала вам? Про Аманду? У неї братик потонув минулого року. П’ятирічний, як Томасова Пампушка.
Ґлорія більше не всміхалася. Вона кивнула.
– Так, я нібито чула про це, – сказала вона. – Чула, як тут у нас потонув хлопчик.
– Ось чому Аманда така скривлена, – говорила я. – Вона сумує за братом.
– Цілком можливо, – погодилася Ґлорія.
– То, виходить, кожен за кимось сумує? Як я за мамою?
– Хм-м… – замислилася Ґлорія, заплющивши очі. – Часом мені здається, що цілому світові щемить серце.
Я більше не могла думати про всі ці смутні речі, що їм уже нічим не зарадиш. І запропонувала:
– Хочете ще послухати «Звіяних вітром»?
– Звичайно ж, – відповіла Ґлорія. – Цілісінький день чекаю. Ану-бо, що там поробляє наша міс Скарлет?
Я розкрила «Звіяних вітром» і почала читати, та мене досі непокоїла думка про Отіса: чому йому забороняють грати на гітарі для людей? А в книжці Скарлет саме збиралася на пікнік з музикою та частуванням. І мені сяйнула цікава ідея.
– Нам теж треба зробити так, – сказала я і закрила книжку. Вінн-Діксі, що досі дрімав під кріслом Ґлорії, злякано озирнувся.
– Як? – не зрозуміла Ґлорія Дамп.
– Влаштувати вечірку, – пояснила я. – І запросити гостей – і міс Френні Блок, і пастора, й Отіса, а Отіс заграє нам на гітарі. І Пампушку ми покличемо – вона дуже любить музику.
– «Ми» – це хто? – спитала Ґлорія.
– Ми з вами. Приготуємо яку-небудь їжу й зробимо вечірку просто отут, у садку.
– Хм-м… – задумалася Ґлорія.
– Зробимо бутерброди з арахісовим маслом. Поріжемо їх отакими трикутничками, щоб було красивіше.
– Боже мій! Та що ти? Невже цілий світ любить арахісове масло, як ми з тобою та ще цей собака?
– Гаразд, – погодилась я. – Зробимо бутерброди з яєчним салатом. Дорослим це сподобається.
– А ти вмієш готувати яєчний салат?
– Ні, мем, – зізналася я. – Мами в мене немає, тож навчити нема кому… Але ж ви напевно знаєте, як готувати цей салат. От ви мене й навчіть. Будь ласка!
– Може, й так… – промовила Ґлорія Дамп, поклавши долоню на голову Вінн-Діксі.
І всміхнулася. Я зрозуміла, що це означає «так».
– Дякую! – Я підскочила та міцно обняла її. Вінн-Діксі замахав хвостом і спробував протиснутись між нами. Він не міг проминути жодної важливої події.
– Це буде найкраща вечірка в світі! – говорила я Ґлорії.
– Тільки за однієї умови, – відказала Ґлорія.
– Гаразд! – запевнила я.
– Ти запросиш отих хлопців Дьюбері.
– Данлепа та Стіві?
– Еге ж… Інакше не буде ніякої вечірки.
Оце і є ваша умова?
– Так, – наполягала Ґлорія Дамп. – Пообіцяй мені.
– Обіцяю… – Це не дуже мені подобалось, проте я все-таки пообіцяла.
Отож я почала просто зараз запрошувати гостей. І першим запросила пастора.
– Тату… – почала я.
– Що, Опал? – обернувся до мене пастор.
– Тату, ми з Вінн-Діксі та Ґлорією Дамп влаштовуємо вечірку.
– Он як, – пастор потер носа. – Зрозуміло.
– Ти прийдеш?
Він зітхнув.
– А чого б не прийти? – нарешті промовив він.
Міс Френні Блок моя ідея сподобалась одразу.
– Вечірка! – зраділа вона й заляскала в долоні.
– Так, мем, – пояснила я. – Ніби пікнік у «Дванадцяти дубах» зі «Звіяних вітром». Тільки гостей буде менше. І приготуємо не барбекю, а бутерброди з яєчним салатом.
– Просто чудово! – мовила міс Френні. А потім кивнула на бібліотечні полиці й прошепотіла: – Може, й Аманду запросити варто?
– Навряд чи вона схоче, – сказала я. – Вона не дуже любить мене.
– А ти запроси, і побачимо, що вона скаже, – шепотіла далі міс Френні.
Я підійшла до полиць і якнайввічливішим чином запросила Аманду Вілкінсон у гості на вечірку. Вона схвильовано озирнулася.
– У гості? – перепитала вона.
– Так. Я буду дуже рада, якщо ти прийдеш.
Аманда аж рота роззявила з подиву.
– Гаразд… – відповіла вона за хвилину. – Тобто – так. Щиро дякую. Прийду залюбки.
І, нарешті, як і обіцяла Ґлорії, я запросила братів Дьюбері.
– Я не піду на відьомське збіговисько, – пробурчав Стіві.
Данлеп штовхнув брата ліктем.
– Ми прийдемо, – сказав він.
– Ні, не прийдемо, – заперечив Стіві. – Ця відьма зварить нас живцем у своєму чаклунському казані.
– Мені все одно, чи прийдете ви, чи ні, – пояснила я. – Просто я обіцяла запросити вас, от і все.
– Ми прийдемо неодмінно, – кивнув мені з усмішкою Данлеп.
Зате Пампушка аж розцвіла, коли я запросила її.
– А в якій сукні приходити? – запитала вона.
– У будь-якій.
– Тоді для вечірки треба придумати тему, – сказала вона, сунула пальця в рот – і одразу витягла його назад. – Хіба то вечірка – без теми? А цей песик прийде? – Вона так міцно обняла Вінн-Діксі, що в бідолахи-пса мало очі на лоб не повилазили.
– Так, – запевнила я.
– Добре! – відказала Пампушка. – Отака буде й тема. Собача вечірка!
– Гаразд, я подумаю, – пообіцяла я.
Останнім я запросила Отіса. Розповіла йому все про нашу вечірку й додала, що на нього ми теж чекаємо.
– Ні, дякую, – відповів він.
– Чому?
– Не люблю я цих вечірок, – сказав Отіс.
– Будь ласка! – просила я. – Що ж то за вечірка буде без вас? Я цілий тиждень підмітатиму й прибиратиму крамницю безкоштовно. Тільки приходьте!
– Цілий тиждень працюватимеш безкоштовно? – Отіс здивовано звів очі на мене.
– Так, сер!
– Але ж я там не повинен ні з ким розмовляти?
– Ні, сер, – запевнила я. – Аж ніяк. Тільки приносьте гітару. Заграєте нам, якщо схочете.
– Що ж, може, й так… – відказав Отіс. Приховуючи усмішку, він дивився, як завжди, на носаки своїх ковбойських чобіт.
– Дякую, – мовила я. – Дякую, що згодилися прийти!