Коли вдалося вмовити Отіса, все інше видалось мені просто дурничкою. Ми з Ґлорією вирішили призначити бенкет на вечір, коли в садку буде прохолодніше.
Ми цілий день працювали на кухні, готуючи бутерброди з яєчним салатом. Хліб порізали трикутничками, скоринки зрізали зовсім, та ще й повтикали в ті бутерброди зубочистки з розпушеними вершечками. Вінн-Діксі теж сидів на кухні, пильнував нас та вимахував хвостом.
– Цей собака думає, що ми готуємо бутерброди для нього, – зауважила Ґлорія Дамп.
Вінн-Діксі радо показав Ґлорії всі свої зуби.
– Ні, це не для тебе, – сказала вона.
Та тільки-но їй здалося, що я не дивлюсь на них, вона дала Вінн-Діксі цілого бутерброда – звичайно ж, без зубочистки. А ще ми зробили пунш. Перемішали у великій мисці помаранчевий сік, грейпфрутовий сік та шипучу воду. Ґлорія назвала його «Дамп-пунш» і сказала, що цей напій уславив її на весь світ. Я, щоправда, досі про нього не чула.
Насамкінець ми прикрасили садок. Я повісила на деревах гірлянди з рожевого, помаранчевого та жовтого паперу. Ще ми понасипали піску в паперові пакуночки, встромили до кожного з них по свічці й поставили їх на стежках. Перед вечіркою я обійшла весь садок і запалила свічки. Садок Ґлорії Дамп перетворився на якусь чарівну місцину.
– Хм-м… – озирнулася Ґлорія. – Навіть з моїми кволими очима видно, що це просто чудово!
І справді, було дуже гарно. Так, що моє серце аж переповнила радість, і мені схотілося дізнатися, де зараз моя мама, щоб запросити її на цю вечірку.
Першою завітала міс Френні Блок – у гарній блискучій зеленій сукні. І в черевиках на височенних підборах: ідучи й навіть стоячи на місці, вона аж похитувалась – наче на палубі корабля. Вона принесла велику скляну вазу з «Літмусовими ромбиками».
– Це вам на десерт, – простягла вона вазу мені.
– Дякую, – відповіла я і поставила цукерки на стіл, поряд із пуншем і бутербродами. Потім я познайомила Ґлорію з міс Френні: вони подали одна одній руки й завели світську розмову.
Наступною прийшла Пампушка зі своєю мамою. Пампушка принесла цілу купу картинок з усілякими собаками, вирізаних із журналів.
– Це до твоєї «собачої вечірки», – сказала вона. – Можна їх порозвішувати на деревах. Клейку стрічку я теж узяла. – І почала клеїти ті картинки на дерева, на стільці й навіть на стіл.
– У неї тільки й розмови, що про твою вечірку, – зауважила її мама. – Відведете її додому, коли скінчите, гаразд?
Я пообіцяла, а потім познайомила Пампушку з міс Френні та Ґлорією. Аж тут саме надійшов пастор – у піджаку та краватці, серйозний такий. Він потис руки Ґлорії Дамп, міс Френні Блок і сказав, як приємно йому з усіма познайомитись і що він чув про них обох багато доброго. Пампушку він погладив по голові й сказав, що радий бачити її тут, не в церкві. А Вінн-Діксі стояв тим часом серед гостей і вимахував хвостом – я аж перелякалася, що він зіб’є з ніг міс Френні, яка ледве трималася на своїх високих підборах.
Далі з’явилася Аманда Вілкінсон – вона закрутила своє біляве волосся, поводилася поштиво й здавалася не такою скривленою, як завжди. Я підійшла до неї та познайомила її з Ґлорією Дамп. Раптом я здивовано зрозуміла, що дуже рада бачити Аманду. Мені хотілося сказати їй, що я все знаю про Карсона. І про те, що я розумію, як це – втратити дорогу людину… Але я не сказала нічого. Просто була з нею лагідніша.
Усі ми стояли й трохи збентежено всміхалися одне до одного, аж тут долинув пронизливий голос:
– Ґертруда – гарна пташка!
Вінн-Діксі вмить нашорошив вуха, гавкнув і озирнувся. Я теж озирнулася, та не побачила ні Ґертруди, ні Отіса.
– Зараз я повернуся! – сказала я до всіх і побігла з Вінн-Діксі до хвіртки. А там справді стояв на стежці Отіс – із гітарою за спиною, з Ґертрудою на плечі, а в руках він тримав таку величезну банку з огірками, якої я досі ще не бачила.
– Отісе! – покликала я. – Ходімте в садок, там усі вже зібралися!
– Так, – відповів він, але не поворухнувся. Лише стояв, тримаючи банку з огірками.
– Собака! – крикнула Ґертруда, злетіла з Отісового плеча й сіла на голову Вінн-Діксі.
– Отісе, не бійтеся, – запрошувала я. – Людей там небагато, і всі свої.
– Так, – повторив Отіс і розгублено озирнувся. А потім поглянув на свою банку з огірками. – Ось я огірків приніс, – додав він.
– Я бачу, – відповіла я. – Саме те, що нам треба! Чудова закуска до бутербродів з яєчним салатом! – Я говорила з ним тихенько й лагідно, наче з диким звірятком, якого привчають брати їжу з руки.
Він несміливо ступив уперед.
– Ходімо! – прошепотіла я і пішла. За мною подався Вінн-Діксі. А обернувшись, я побачила, що Отіс теж вирушив за нами.