Як перехитрили хитруна

Якщо поглянути на карту Швеції, то гуси прямували вище і вище. А північні краї здавна славляться тим, що дмуть там холодні рвучкі вітри цілий рік. І от такий буревій одного дня знявся над Швецією. Що коїлося в небі! Пухнасті хмари розліталися врізнобіч, гуркотіли громи, блискавки вистрелювали так несподівано, наче прагнули будь-що поцілити чи то в хмарку, чи то в гуску.

Буревій нагнав зливи, поповнив річки, й без того напоєні розталими снігами, та й подався невідь-куди. А невеличкі острови, де вже змостили гнізда птахи, залила повінь. Птахи рятувалися хто як міг. Добре, що не встигли ще яєчок нанести, а то й зовсім горе було б. От і летіли та пливли всі зграями, шукаючи порятунку й нового місця гніздування.

Акка помітила, що назустріч табунові летить якась знайома пташина. Авжеж, це був не хто інший, як поштова голубка. Упізнавши її, Акка привіталася та розпитала про останні новини.

– Новини всюди однакові, – почала поштарка. – Гнізда затоплені, пощастило лише тим, хто мостив свою оселю на вершечку. Але для тебе, пані Акко, я маю особливе повідомлення і навіть прохання. Мені переказали, що зграя лебедів вельми потерпає у своїй заплаві й просить твій табун допомогти їм. Кажуть, у твоїй зграї є новачок – якийсь малюк, що вміє добре лапами орудувати, то, може, він допоможе. Та й ти, Акко, добра гуска й не байдужа до чужого горя…

Голубка ще поворкотіла-похвалила гуску та й подалася далі. Акка здивувалася, що пихаті лебеді надумали просити саме її про допомогу, адже їхні зграї завжди трималися якнайдалі одна від одної. А тут – на тобі! – просять допомоги. Невже й справді вони в такій скруті, що забули про сварки та переступили через власну гордість. Якщо так, то треба негайно летіти туди. Й Акка повернула в бік заплави.

Проте ніхто не знав, що діялося насправді. А все було ось як. Підступний Смірре не полишав наміру помститися табунові Акки. Та що там помститися – поласувати вгодованим гусаком разом із нахабним зачарованим хлопчиськом, ну, може, ще й якоюсь гускою. І вийде два діла в одному: й помста, й вечеря. Що може бути краще? Він здибав на низенькій гіллячці поштарку-голубку, яка, вислухавши лісові повідомлення, збиралася їх розносити.

– Здрастуй, люба поштарочко! – улесливо мовив лис. – Далеко прямуєш?

– Хоч далеко, хоч ні, а тобі не скажу! – закопилила дзьоба голубка.

– Яка ж ти непривітна, голубонько. А може, і я маю до когось повідомлення, й заплачу за нього свіжим хробачком, а ти отак одразу – «не скажу»!

Голубка зміркувала, що після повені хробачки поховалися, а підживитися перед дорогою не завадило б, вперла крила в боки й гордо видушила з себе:

– Гаразд, кажи, яке там у тебе повідомлення.

– Щонайтерміновіше! Лебеді в заплаві потерпають і уклінно просять табун Акки з малюком допомогти їм…

Голубка підозріливо примружила око:

– З якого б це дива лебеді звертались до тебе?

– Коли їх затопило, на скелі був тільки я, жодна пташина за день так і не пролетіла над заплавою, – пояснив лис і, ховаючи злостиву посмішку, пишномовно додав: – А коли приходить біда, ти ж сама знаєш, вороги стають друзями.

Поштарка почухала лапою дзьоб і сказала:

– Переказати я перекажу, тільки от не повірить мені Акка, що ти, Смірре, так дбаєш про птахів. Скаже, що це ти щось задумав.

– Голубонько, у тебе ж голова сива, а отже, мудра. Просто повідом Акку та й усе, аби лиш тих бідолах у заплаві врятувати. Нащо їй знати, через кого просили лебеді?

– Твоя правда, лисе, авжеж, передам, що лихо в заплаві та й годі. То де ж обіцяний хробачок?

Смірре запопадливо вишкірився й спритно вишкріб пазурами під кущем найсвіжіший пташиний смаколик.

…Блакитне небо поволеньки визирало крізь сірі хмари, ніби наглядаючи за вмитою дощами землею. Табун наближався до заплави, ще здалеку чуючи лебедині крики та пісні. Гуска почула, що співи якісь наче не сумні, й це її неабияк здивувало. «Дивно, у них така біда, а комусь весело, – думала вона, та й давай умовляти себе: – То вони вже, мабуть, з горя співають, бо що ж їм робити, коли гнізда поруйновані!» І так їй стало шкода тих пихатих птахів, що вона аж швидше полетіла туди.

За стрімким виступом скелі відкривалася затишна заплава, з усіх боків затулена кам’янистим високим берегом і відкрита до сонця. Жодні вітри не прокрадалися в цю місцину, і лише дощ падав. Так-так, саме падав, а не періщив, не лив як з відра, не хляпотів.

Угледівши таку спокійну картину, Акка стривожилась – невже вони спізнилися, й повінь відступила? Табун сів на воду й поплив до гурту веселих лебедів. Провідниця пливла гордо, ледь-ледь перебираючи лапами – мовляв, ось ми прибули вас рятувати. Та раптом сталося щось несподіване. Від гурту відбилися кілька лебедів, підпливли до гусей та й ну глузувати.

– О, кого я бачу! – витягнув шию один. – 3 якої, перепрошую, радості ви тут?

– Яка врочиста делега-га-гація! – дражнився другий, здіймаючи крильми бризки гусям в очі.

– Ось допливу я до вашого ватажка, то дістанете ви від нього, – не повертаючи голови, прошипіла Акка, пливучи далі.

Та гурт лебедів уже сам плив їм назустріч. І тут Акка розгубилася. Величні птахи клекотіли, ґерґотали якісь глузливі пісеньки про гусей, явно показуючи свою зневагу до прибульців.

– О, дивіться, а це що за один? Білий серед сірих! – накинулися вони, регочучи, на Мартина. – Тримайте мене, бо втоплюся!

– А хто це в нього на спині? Небачене звіреня! – лунало звідусіль.

Серед того гармидеру почувся голос вожака:

– Чи ти з дороги збилася, пані Акко? Здається, Лапландія не в цій заплаві.

– Га-га-га! – підхопили його жарт лебеді.

Акка не знала, що сказати. Лебедині гнізда на місці, повені тут точно не було, але ж голубка не могла збрехати… Тільки чомусь поштарка так і не сказала, хто ж передав те прохання… Щось тут не те. Поки вона роздумувала, як пояснити лебедям свою появу, Мартина з Нільсом на спині помалу відбили від гурту і змусили вилізти на берег.

– Ти такий білий, що, мабуть, хочеш бути схожим на лебедя? Фе, яка ганьба! – кричали негостинні господарі й почали скубти гусака.

Раптом Нільс обернувся і побачив, що над скелею стримить рудий лисячий хвіст.

– Смірре! Рятуйтесь усі, тут Смірре! – щосили закричав він.

Почувши ненависне ім’я, гуси рвонули вгору, Нільс не втримався на спині й беркицьнувся додолу, а лебеді тільки дзьоби пороззявляли.

А Смірре тим часом стрибонув на берег і кинувся до хлопчика. Нільс скочив на ноги й запетляв поміж травою, мов мишеня, аби лиш його переслідувач збився з дороги.

Проте малий добре знав, що скоро лис все одно наздожене. Так вони добігли до протоптаної стежки.

На щастя, від річки до села прямували двоє мисливців. Лис, угледівши рушниці, присів так низько, наче розмазався по землі, а Нільс вихопився з трави й прилучився до компанії. Він ішов біля їхніх чобіт, наче третій мисливець.

Збоку в траві тишком-нишком шелестів Смірре, крадучись назирці.

Якби поряд був пес, Смірре накивав би звідси всіма чотирма лапами, ще й хвостом помагав би. А тут не так: пес гавкав з подвір’я, прив’язаний біля будки. Він чув рудого зайду здалеку й попереджав господаря, але той гадав, що пес гавкає з радості, бо ж господар іде додому. Попрощавшись коло хвіртки з товаришем, утомлений мисливець поплескав по нашорошених вухах пса й пішов до хати, а Нільс сів під порогом.

До самісінької ночі тривав звіриний концерт: собака гавкав то на Нільса, то на лиса (на цього інакшим голосом), а з-за паркана дзявкотів Смірре. Нільс, слухаючи все це, аж вуха затуляв, бо невихований Смірре, бувало, видзявкував такі перчені слова, аж пес пригинався. Собака ж відповідав стриманіше – як-не-як він свійський, а не з дикого лісу.

Після півночі Нільсові спало на думку домовитися із псом про дещо.

– Агов, цю-цю, – прицмакував хлопчик, не знаючи, як би власкавити пса.

– Я не цю-цю, я Цезар-р-р! – вишкірився собака на малюка, натягуючи ланцюг. – Геть з двор-р-ру!

– Та я піду, – пообіцяв Нільс, а тоді додав пошепки: – Тільки от хотів попередити про лиса. Я чув, що він хоче тебе роздратувати, щоб ти в ліс гавкав, а двору не пильнував, й передушити ваших курей.

– А щоб його вовк узяв-гав! – не стримався пес.

А далі розмова точилася так тихо, що й комарі не чули…

Над ранок, коли ще всі спали, Смірре підступив ближче, знайшов дірку в паркані й ускочив у двір. Господаря він не боявся, бо той ще затемна пішов на лови. Отож Смірре сміливо дражнив пса. А той вийшов із буди на відстань ланцюга та й собі відгавкувався. Лис здогадався, що Нільс ховається в будці, тож і не розглядав двір, а все кидав хижий погляд на псову хатину. Тому він і не помітив, що насправді ланцюга біля буди не було, а собака лише вдавав, що гарчить на ланцюзі. Обійшовши збоку, Смірре підкрався до будки й зазирнув досередини.

Раптом він відсахнувся, та було вже пізно: Нільс, дочекавшись слушної миті, накинув на лиса нашийник і защепив замочок, а сам щодуху чкурнув у двір. Рудий злодій рвонув ланцюг, кинувся до діри в паркані, та де там!

Тепер у дворі всі помінялися місцями: Смірре марно намагався виборсатися, а пес дражнив лиса, чекаючи на повернення господаря.

Нільс же помчав до заплави виглядати сіру гусячу зграю.

Табун забрав Нільса на скелях. І як же всі зраділи, почувши про лиса Смірре! Гуси так реготали (чи то пак ґелґотали – це так по-гусячому) з Нільсової розповіді, що аж пір’я сипалося вниз на лебедів. У табуні вирішили якось винагородити Нільса за його хоробрість та кмітливість – тепер гуси несли його по черзі, і то з такими викрутасами, що малому аж дух захоплювало.