Така незвична дружба між псом та лосеням тривала майже рік, аж до того дня, що змінив геть усе.
Kapp підслухав, що незабаром господар має добре заробити, бо збирається продати Сірика до міського зоопарку. А за добре доглянуту молоду тварину дадуть чимало грошей. «Сірика до зоопарку? – стрельнуло в Карровій голові. – Щоб на нього там витріщалися, а він щоб у клітці ходив? Ніколи!» І пес прожогом кинувся до загороди, де молодий лось мирно жував сіно.
– Слухай, Сірику, ти до лісу хочеш?
Лось, заскочений зненацька таким питанням, лише вуха опустив.
– Таке питаєш… Звісно, що хочу. Але ти ж сам бачиш, яка висока загорода. Я не стрибну так високо…
– А якщо… якщо… я, так би мовити, допоможу? – тихо гавкнув Kapp, ховаючи очі.
Сірик здивувався. Він добре розумів: дружба дружбою, а служба службою. З якого дива мисливець і сторож збирається випускати свою здобич та хазяйську власність? Лось і сам уже звик до неволі, тож йому й на думку не спадала втеча. І тоді він зміркував, що може просто погуляти на узліссі з другом. А тоді вони повернуться додому. Так-так, обов’язково повернуться.
Сірик погодився, й невдовзі вони опинилися в лісі. Що тут скоїлося з лосем! Зачувши всім тілом запах весни, він хвицнув, побіг, зупинився, різко розвернувся і, нахилившись до Карра, який щойно підбіг, вигукнув, наче просурмив:
– Kappe, оце життя! Чуєш, Kappe, а давай наввипередки!..
І так гарцювали вони до вечора. А коли посутеніло, Kapp вдав, ніби «пригнав» лося-втікача додому. Добре вийшло: і самі погуляли, й хазяїн похвалив, що пес двір пильнує. Та наступного ранку Сірик сам уже ревнув із хліва, кличучи Карра. Пес усе зрозумів і, вичекавши, поки господар поїде верхи оглядати сосновий бір, випустив Сірика.
На узліссі лось вдихав свіже повітря, терся шиєю об стовбури.
І раптом пес, переступаючи з лапи на лапу, мовив:
– Слухай, Сірику, ти знаєш, що твій дім – це ліс. Зовсім не хлів, а ліс. Чуєш, як тобі тут добре? То, може, ти… теє… і зостанешся тут? А я навідуватимусь до тебе…
– Авжеж, Карре, правду кажеш. Що то за лось без лісу? – погодився Сірик і додав: – Спасибі.
Як не прикро було розлучатися друзям, та довелося.
І з цього часу почалося нове Сірикове життя. Він пізнавав ліс, його цікавила кожна комашина, що вилізала з-під кори, кожне крапчасте сонечко, яке зухвало сідало на його сіру спину. Молоді бруньки були набагато смачніші, ніж сухе сіно в хліву. Він тягнувся мордою до зелених ялин, збивав копитами мох – словом, радів на волі. Та одного дня сталося лихо. Лось потягнувся мордою до молодих листочків, зіп’явся копитом на старий пень, а тоді враз нога посковзнулася і під копитом щось заворушилося. Лось сахнувся вбік, злякавшись «живої» гілки, і втік у глиб лісу.
А під лосевим копитом виявився не хто інший, як змія…
Старе подружжя – тітка Гадина та дядько Гадько – мешкало під цим пеньком здавна. Жили вони осібно від інших, ні з ким не товаришували, навіть зі своїм кодлом (так звуться в них родини). Сусіди-їжаки змінили своє помешкання, щоб тітка Гадина не лякала їжаченят своїм довгим язиком. Пташки вили гнізда якнайвище, аби старому зміїному подружжю часом не закортіло яєчком поласувати. Комашки теж не вельми шанували зміїну пару, й сама лише гусінь тихо-мирно хрумкотіла зелене листя та хвою, нічого не помічаючи навколо.
І всім і далі жилося б тихо-мирно, якби не оступилося лосеня. Тітка Гадина наче сказилася, люто засичала й покривуляла до гнізда. Цілий день в їхньому кублі щось шамкотіло – то люто перемовлялося подружжя, обмірковуючи, як би помститися лосеняті.
– С-сей безс-с-совіс-с-сний лос-сь не один такий капос-с-сний! – сичала тітка Гадина, обдмухуючи вивихнутий оленячим копитом хвіст. – У ліс-с-сі вс-сі нас-с-с не люблять! С-с-сьо-годні лос-сь бажає мені с-с-смерті, а завтра й комар с-с-сяде на голову!
Тітка Гадина так рознервувалася, аж покривлений хвіст заболів. Дядько Гадько ладен був увесь ліс перекусати, аби помститися за дружину.
– Покус-с-саю вс-с-сіх на с-с-смерть! – шамкотів він беззубим ротом, знаючи, що якраз цього він зробити ніяк не зможе.
І ось над ранок визрів план: змії розлякують пташок, аби ті повтікали в інші ліси, й підбурюють гусінь жерти листя і хвою.
Як вирішили, так і зробили. Коли сонце підбилося вище, взялися змії страхати пташок, а ті вже й самі продовжили справу – хутко передавали одна одній страшну новину: треба мерщій тікати з лісу, інакше всі загинуть від отруйних гадючих зубів.
Коли чорну справу було зроблено, подружжя залізло собі в кубло під пеньком та й повечеряло пташиними яєчками, украденими з покинутого поспіхом гнізда. А через два дні Карр прийшов навідати Сірика, зайшов у ліс і аж пащу роззявив від подиву. Листя на кущах продірявлене, обгризені хвоїнки падають і заплутуються в собачому хутрі, а все навколо наче ворушиться.
Придивившись до того ворушіння, пес угледів силу-силенну гусені, яка була заклопотана єдиною справою: пожирала все зелене. Карр не знав, у кого спитати про навалу ненажер, аж ось з-під оголеної ліщини виліз їжак, колишній сусіда гадючого подружжя. Він і розказав усе Каррові: так, мовляв, і так, усе сталося через Сірика, який вивихнув тітці Гадині хвоста, от тепер вони з чоловіком мстяться всьому лісові. Самим же зміям байдуже до того листя – вони його не їдять, а всілякої мишви скрізь повно, та й покинутих гнізд із яйцями вдосталь.
Подумавши-погадавши, подалися їжак із Карром умовляти тітку Гадину змилуватися над лісом та вибачити Сірикові, бо ж він ненавмисно те скоїв. А стара вперлась – ні та й годі. Аж на кінець тижня пішла на поступки: нехай виженуть із лісу молодого лося, тоді вона поверне пташок до лісу.
Гірко було Каррові переказувати умову тітки Гадини, та що тут удієш. Відтак пішов Сірик у далекі мандри, аби лиш до цього лісу птаство повернулося. А тітка Гадина пообіцяти пообіцяла, та нічого не зробила: так і сиділа у своєму кублі та гріла старечі кістки. А гусінь тим часом жерла зелень, аж за вухами лящало (хоч хтозна, чи є в неї ті вуха). Лісники що вже не робили – ніяк не могли зарадити лихові.
…І от у такому жалюгідному лісі опинився табун Акки. Гуска повернула на галявину, бо стало цікаво, що ж воно за нові рослини такі ростуть – саме лиш паліччя, а листя й не видно. Як же здивувались гуси, побачивши страхітливе військо товстої, угодованої гусені. Нільс боявся й ногою ступити, бо та гусінь, як на теперішній його зріст, була завбільшки з теля. Він обережно видерся на якийсь камінь, але той раптом розколовся, й уламок покотився додолу. Унизу почувся зойк, шипіння, а тоді пронизливий вереск:
– Гадьку, а повзи-но с-с-сюди! Дивис-с-ся, у мене хвіс-с-ст виправивс-с-ся!
Ось так, і сам того не відаючи, зробив Нільс добру справу: виправив тітці Гадині хвоста. Та мало того – на радощах (а тітка Гадина раділа вкрай рідко) вилікувана змія вирішила влаштувати для пташок гостину.
– Ш-ш-шановне птас-с-ство! – сичала вона на всю горлянку. – С-с-сьогодні день мого одужання! Повертайтес-с-ся вс-с-сі до ліс-с-су і с-с-снідайте гус-с-сінню!
Цю звістку птахам-утікачам могли переказати хіба що дикі гуси. Отож Акка вмить скомандувала летіти до сусіднього лісу з доброю новиною.
Так Нільс полишив ті краї і не знав, що було далі. А зраділі птахи хмарами летіли до рідного лісу, збирали гусінь та наново виводили пташенят. Повернувся до рідного краю і Сірик. І хоч тримався тепер осторонь того зловісного пенька, та все так само товаришував із псом Карром, своїм вірним другом. А табун, урятувавши ліс від ненажерливої гусені, полетів далі.