В одному старому лісі на півночі Швеції за рік до Нільсової подорожі трапилася надзвичайна подія. А розказав про неї хлопцеві той самий мудрий Батак, воронячий отаман. На узліссі стояла лісникова садиба, а в широкому дворі, під хатою, мешкав сторож і заслужений мисливець – пес Карр. Батак розповідав, що насправді його звали Гав, та воронам важко було вимовляти це слово, отож вони його ще цуценям прозвали Карром, і всі лісові мешканці саме так його й кликали.
Пес Карр змалку служив лісникові вірою й правдою, допомагав на полюванні, вартував обійстя, стеріг город і сад від нахабних горобців чи зайців. Та рік у рік собака старішав. Зір був ще доволі гострий, та й нюх нічогенький, тільки от якось на полюванні дряпнула його по морді лисиця, й через обидві ніздрі тепер ішов «бойовий» рубець. Нюху це не зіпсувало, та хіба ж скажеш про це хазяїнові? Лісник, бувало, оглядав надвечір вірного собаку й скрушно хитав головою…
І ось одного дня, коли все навколо буяло пишним цвітом і ледь-ледь шелестіли молоді листочки, ще вдосвіта Карр відчув щось недобре. Хазяїн прокинувся рано, ходив сумний, час від часу зиркаючи на будку. Поволі запряг коня й довго щось шукав. Аж ось він виніс із хліва мішок, і його погляд зупинився на будці.
Карр усе зрозумів: хазяїн бачить, що пес уже постарів, і хоче завезти його в ліс у мішку, аби той не бачив дороги та не повернувся.
Лісник поманив Карра, той слухняно підвівся, підійшов до ніг свого пана й підвів голову. І раптом сталося щось неймовірне: господар відкинув геть мішок, став навколішки й погладив свого старого улюбленця по голові.
– Ну як же я тебе залишу в лісі, га? – питався він радше самого себе, й гадки не маючи, що пес усе розуміє. – Ні, не залишу, хоч ти вже й не той мисливець, що був. Краще ходімо на полювання!
І враз хазяїн повеселішав, підвівся, а в Каррових очах засвітилися веселі вогники. Махаючи радісно хвостом, пес біг за вершником у ліс. Сьогодні він має будь-що довести, що вартий такого доброго вчинку господаря. Так-так, він обов’язково доведе, що полювати не розучився. От хоч би якийсь зайчисько трапився!
У самій гущавині лісу вони спинились, Карр виструнчився й принюхався – ні, зайчатиною й не пахне. Раптом нашорошене собаче вухо вловило легкий шелест гілок. Нечутно обернувшись у той бік, пес помітив лосицю з малим лосеням, що скубли молоденьке листя дерев. І вмить усі разом щось відчули: лосі – що треба втікати, а пес – що потрібно наздоганяти. І гонитва почалася…
На бігу, не чуючи землі під лапами, Карр зміркував, що коли гнатиметься за двома тваринами, то жодної не вхопить. І вибрав собі здобич – молоде лосеня. Спритно відбивши його від матері, Карр мчав назирці, прагнучи втомити тварину. Злякана лосиця гналася за ними, аби захистити дитинча. Раптом її ноги ковзнули кудись углиб, вона смикнулась і збагнула, що потрапила в болото. Поки вона виборсалася на тверде, пес загнав лосеня глибоко в ліс. І як вона не шукала, як не кликала малого, та марно.
Тим часом Карр на тому боці лісу задоволено гавкав: утомлене біганиною лосеня нарешті впало на галявині, важко відсапуючись. Аж ось примчав лісник і зрадів здобичі.
– О, таке лосеня можна вигідно продати! – потираючи руки, вигукнув хазяїн. А тоді почухав Карра за вухами: – Молодець, ти справжній мисливець! Сьогодні ти довів, що ще не постарів і маєш добру чуйку!
Накинувши мотузку на впольовану тварину, вони втрьох подалися додому.
Відтоді Карр так само жив звичайним собачим життям: ходив із хазяїном у ліс, вартував господарство, їв, спав, сварився з сусідським нахабним котом. Та до всього ще й додався дорогоцінний як для пса спокій: ніхто його не вижене.
Гарненьке молоде лосеня назвали Сіриком – через те, що мало сіру-сірісіньку, наче в миші, шкуру. Карр ним геть не цікавився: здобич поставили десь у хліві та й усе.
Коли минув тиждень, пес помітив у дворі якусь метушню: господар із дружиною ходили туди-сюди подвір’ям, часто зазираючи в хлів та зітхаючи. Коли споночіло і все живе скрізь затихло: і кури, і господарі, і навіть комарі, – Карр нишком зайшов до хліва. Побачивши піймане лосеня, пес аж вуха підняв від подиву: перед ним лежало якесь кволе чи то теля, чи то лоша, чи хтозна-хто. Шерсть брудно-сіра, очі червоні й набряклі, морда витягнута вперед. Угледівши в дверях свого найпершого ворога, воно й не ворухнулось. Карр ніколи не жалів ні зайців упольованих, ні лисиць, ні качок. Бо на те вона й здобич – здобута, заслужена. Але ж Сірик – це не якась там болотяна качка, це велика тварина.
І раптом він згадав лосицю, як вона бігла, як не хотіла розлучатися з малим, як зосталася в лісі, як він, мисливський пес, думав лише про одне: хоч би хазяїн не залишив його в лісі, хоч би ще послужити йому на затишному подвір’ї. А зараз… зараз йому було соромно за свою мисливську поведінку, бо мале сумувало за лосицею, йому хотілося не лише молока, а й теплого маминого боку, до якого можна було пригорнутися і дрімати. «Що я накоїв! – думав Карр. – Загине малий без матері!» І так шкода йому стало Сірика, що він присів, підповз до похмурої морди і… співчутливо лизнув його та влігся поруч. Досі непорушне лосеня здивовано зиркнуло на нього, та не відсунулося.
Отак непомітно зав’язалася міцна дружба пса-мисливця та лосеняти-здобичі. Kapp щовечора навідувався до хліва, провадив із Сіриком розмови й неодмінно вибачався за те, що спричинився до Сірикового ув’язнення. А Сірик звеселів, про лосицю потроху забував і радів новому другові.