Украдений воронами

У Швеції, окрім гусей, водилося чимало всілякого птаства. Серед нього були добрі й лихі, тихенькі й галасливі, співочі й мовчазні, нічні й денні, строкаті й однобарвні, привітні й не дуже. Ворони, які мешкали там скрізь і всюди, належали до галасливих, однобарвних та не вельми привітних. А от добрі вони були чи лихі – хтозна. Начеб і лиха нікому не робили, але й добро від них сяке-таке. Мали вони одну звичку, що вирізняла їх з-поміж усіх птахів – шалену любов до всіляких брязкалець, дрібничок, блискіток. У селах жінки про це знали, тому й ховали свої прикраси далі від вікна. А коли якась із ворон поцупить із хати чи то намисто, чи якусь копійчину, то так і вихваляється перед зграєю: мовляв, ось чим моє гніздо прикрашене. Проте часто траплялося так, що, поки та хвастається, здобич уже давно зникла з її гнізда й опинилась аж на іншому кінці лісу.

От одна зграя таких ворон мешкала в північних шведських краях. Розбишакуватий отаман Гострий Дзьоб захопив владу силоміць і не збирався поступатися «троном» законному спадкоємцеві – старому мудрому воронові Батаку.

Батак був інакшим у зграї: він і сам не крав, і іншим забороняв, радив усім шукати корм самотужки, не руйнувати пташиних гнізд та не цупити з них яєчок. А крім того, на ньому був ще й знак отаманського роду – біла пір’їна на шиї. Зухвалець Гострий Дзьоб довго каламутив зграю, аж поки вона не погодилася скинути старого ворона.

І ось тепер усе тамтешнє вороння зневажало Батака. А той був мудрим – не мстився, так само відмовлявся красти, не ділив поцуплену здобич та ще й допомагав, коли хтось втрапляв у халепу.

Якось одного дня на дні глибокої ями надибала зграя глиняний глечик із монетами, щільно закритий кришкою. Гострий Дзьоб умить вмостився зверху кришки й оголосив:

– Цей скарб мій!

– Але ж… ясновельможний пане, ми з кумою знайшли його перші, – заперечила розцяцькована ворона, з острахом витріщаючись на отамана.

Її підтримали ще кілька птахів:

– Давайте ділитися! Поділимо глечик на всіх, ми всі тут були, отаман прилетів пізніше! Це по-чесному!

Гострий Дзьоб зміркував, що, коли він забере все собі, зграя може його скинути. От тоді він і вирішив:

– Гаразд! Зробимо кра-краще! – загорлав він. – Половина моя, а половина – подарунок від мене всій зграї!

І, не чекаючи схвальних криків, узявся довбати кришку. Та вона ніяк не піддавалася. Він бив-бив дзьобом, але все марно!

– То у вас, пане Гострий Дзьоб, вибачте на слові, не дуже гострий дзьоб, – шпигнув молодий чорний ворон. – Ану дайте-но я спробую.

Та як уже молодик не стукотів, все одно нічого не вдіяв. А коли ціла зграя взялася дзьобати горщик, на всю околицю піднявся такий стукіт, що годі й казати.

Раптом з-за краю ями виступила якась тінь, вистромилась звірина голова й почувся голос:

– Бачу, ти, Гострий Дзьобе, втомився, чи не так?

Вороння вмить зиркнуло вгору з ями. Прямісінько над ними нависала руда морда з прокушеним вухом. Ворони аж рота роззявили – так сподобався їм яскраво-рудий лис, бо вони ж, бачте, чорні, а цей звір он який гарний! Та ось отаман опанував себе й каркнув:

– Хто ти такий і чого тобі треба?

– Я – всім відомий лис Смірре! А від вас мені не треба анічогісінько. Я було хотів допомогти вам глечика відкрити, та бачу, ви й самі впораєтеся…

Хитрий лис знав, як закинути наживку, щоб її проковтнули. І Гострий Дзьоб не втримався:

– Та ми… тобто я… не заперечуємо. Раз ти вже хотів допомогти…

Смірре того тільки й треба було, тож він клацнув від задоволення зубами, потер лапами й почав:

– На світі існує лише одна істота, яка може відкрити глечик, – хлопчик Нільс із гусячого табуна. Він хоч і малий, та сильний, як десятеро мисливців. – Лис брехав, а зграя роззяв слухала його. – Тож домовимося так: ви викрадаєте Нільса, приносите його до ями протягом завтрашнього дня, він відкриває глечик, і я забираю хлопця собі. То як – згода?

Гострий Дзьоб все обміркував і вирішив уточнити найголовніше:

– Але затям: монети належать мені і зграї. Ти забираєш того хлопця і все!

Смірре гордо задер морду й присягся:

– Чесне лисяче слово!

На тому й вирішили.

Гострий Дзьоб зібрав проти ночі чорну раду. Чорною вона називалася не тому, що всі присутні були воронами, а тому, що в цілковитому мороці обговорювалася темна справа…

А зранку наступного дня табун гусей прилетів на північні околиці, куди весна щойно лиш зазирнула й ще мало насіяла зелені. Тому їсти доводилося те, що трапиться. Нільс помітив невеличкий острівець, де ріс кущ шипшини з кількома ягодами. Він попросив Мартина перенести його туди на сніданок. Він саме вмостився посеред пролісків, вдихнув ніжні пахощі весни й почав гризти суху ягідку, коли ззаду почувся шум. А тоді чиїсь міцні пазурі вхопили його, наче мишу, й підняли над островом. Нільс пручався, репетував щосили, але хто ж його почує аж на тому березі?

Обернувши голову на злодіїв, Нільс вжахнувся: його викрали чорнющі пройдисвіти ворони. Та ще й, як на лихо, несли вони його необережно, неначе він був шматком ганчірки, а не живою істотою.

– Ану пустіть мене! Ось я вам ще влаштую! – погрожував хлопчик, а ворони лише каркали на всю горлянку, перекрикуючи свого бранця.

Так вони й летіли над строкатою скатертиною полів, городів, лісів та боліт. Аж ось над якимсь гаєм почувся спів – шпак співав шпачисі веснянку. Нільс гукнув йому згори:

– Хоч і шпак, а співаєш сяк-так! Хоч і шпак, а співаєш сяк-так!

– Хто це там дражниться? – урвав свою пісню птах.

– Украдений воронами! – відповів Нільс.

Викрадачі помчали далі, а шпак ще довго щось деренчав їм услід.

Аж тут із якогось садка долинув зозулин заклик:

– Ку-ку! Ку-ку, розкажу, скільки жити кому на віку! Ку-ку!

– Ось хто язиком чеше і бреше! Ось хто язиком чеше і бреше! – передражнював Нільс.

– А хто це плітку-кує? Хто плітку-кує? – розлютилася в гіллі зозуля.

– Хлопчик, украдений воронами! – так само гукнув полонений.

А далі з соснового бору щось гучно застукотіло. Дятел довбав дупло в старій сосні, а тоді затих та й ну вихвалятися:

– Стук-стук! Будую дім без молотка і рук!

У відповідь Нільс вигукнув:

– Хвалько дзьобом гуркоче – похвастатись хоче!

Дятел мало зі стовбура не впав од такої дражнилки.

– А хто це там такий язикатий? – задерши голову, спитав птах.

– Це я – хлопчик, украдений воронами! – щосили крикнув малий у воронячих пазурах.

Ворони не боронили йому дражнити птахів, бо й самі реготали з них, гадаючи, що викрадений хлопчик не тільки сильний, а ще й вельми кмітливий – бач, які дотепні жарти вигадує на льоту. А тим часом Нільс знав, що робить: він сподівався, що ображені птахи добре запам’ятають його і, коли табун шукатиме свого гусопаса, то ті обов’язково розкажуть, якою дорогою полетів їхній кривдник.

Серед зграї летів і старий Батак. Учора на чорній раді він сидів на окремій гілці, мовчав і час від часу дряпав кігтем кору. Авжеж, йому все це ой як не подобалось! Він добре знав підступного лиса Смірре – цей рудомордий поганець напевне задумав щось лихе. І зараз Батак мовчки махав крильми, зиркаючи на малюка. Про Нільса він багато чув від перелітних птахів та пана Ермена, який купу разів розповідав йому, як зачарований хлопчик вигнав щурів із їхнього замку. І Батак вирішив будь-що допомогти Нільсові. Та в небі нічим не зарадиш: розлючені ворони роздеруть на шмаття їх обох.

Нарешті долетіли до ями. Надвечір, як і домовились, мала відбутися угода: Нільс відкриває кришку, й ворони віддають хлопця лисові. Одначе Гострому Дзьобові так кортіло хоч одним оком поглянути на монети, що він не витримав. Малий саме відсапувався, спершись на бік глечика, коли отаман підступив до нього.

– Ну що, найсильніша у світі людино? Ми принесли тебе сюди, щоб ти відкрив нам глечика! А коли відкриєш, прийде… – і раптом ворон замовк, зметикувавши, що бовкнув зайве.

Та Нільс збагнув, що тут щось не те, і враз спитав:

– Хто прийде?

– Хто-хто прийде – вечір прийде, ось хто, – недоладно викрутився Гострий Дзьоб і нахилився до Нільса.

Чорне примружене око пронизувало хлопчика наскрізь. У Нільса після перельоту крутилося в голові, тож він ніяк не міг отямитися й придумати, що ж робити далі. Те, що кришку він не зможе відкрити, це вже ясно. Але… що йому за це буде? Раптом він ухопився за рятівну думку.

– Правду кажеш, я найсильніший у світі, – мовив він, важко дихаючи, – проте ви несли мене так необережно, що з мене вийшли всі сили. Я перепочину до ранку, а до завтра наберуся сили й відкрию.

– Е ні, – блиснув чорним оком отаман. – Або ти відкриваєш зараз же, або я тебе провчу! До мене, чорні браття!

Умить зграя вороння оточила малого та й ну погрозливо махати перед ним крильми.

Крізь галас почувся крик:

– Нільсе, ховайся в глечик!

Це порадив Батак, який спостерігав за цією колотнечею з виступу над ямою. Гострий Дзьоб умить злетів угору, і там зчинився такий запеклий двобій, що чорне пір’я літало хмарою. Ворони облишили полоненого й спостерігали за двобоєм. Поки супротивник розганявся, Батак гукнув до зграї:

– Не вірте Гострому Дзьобові! Він вас ошукує. Цей скарб належить кожному з вас! Ми ворони чесного роду! А він знеславив нас!

У двобої переміг мудрий Батак. Ні-ні, він не забив Гострого Дзьоба до смерті, а вчинив так, як і личить справжньому отаманові: вискуб на тімені пір’я й оголосив перед громадою вигнання. Звідусіль залунало:

– Хай живе Батак! Наш отаман – Батак!

У цей час Нільс з усієї сили рвонув кришку і – диво! – вона відкрилася. Він заліз усередину та й ну викидати монети одна за одною.

А ворони ґав не ловили – прожогом кинулись до скарбу, і невдовзі в ямі лишився лише глечик з Нільсом усередині, а кожна ворона понесла до свого гнізда блискучу здобич.

Коли посудина спорожніла і з неї чулося лише тупотіння Нільсових черевиків, у горлечко зазирнув Батак.

– Нільсе, мерщій вилазь! Я маю тобі дещо розказати!

– А звідки ви знаєте, як мене звати? – здивувався хлопчик, визираючи назовні.

– Хто ж про тебе не знає? – примружив око ворон. – Ти врятував замок від щурів, випустив на волю білку, допоміг гусці з чужого табуна. Отож про тебе дійшли чутки й сюди. Але послухай ось що…

І Батак розказав хлопчикові про підступну справу, затіяну лисом Смірре. Несподівано з виступу над ямою почулося дзявкотіння:

– О, що я чую! Що я бачу! Угоду порушено! Ну, старий чорний хвіст, це тобі так не минеться!

Смірре мерщій скочив в яму, кинувся до Нільса, але той відскочив убік і лис з усього розгону запхав голову в глечик. Він завив та задзявкотів такими лисячими лайками, що хлопчик аж вуха затулив, а Батак зневажливо похитав головою.

– Ану випустіть мене! – репетував Смірре, качаючись по ямі з глечиком на голові. – А щоб у вашого племені пір’я в горлі поросло, щоб ваші дзьоби покривилися, щоб у цих краях уся гусінь виздихала!.. А тебе, капосний хлопче, і твоїх гусей я ще дістану… Щоб тобі…

Лайку було чути далеко, бо порожній глечик гудів так басовито, наче там не лис застряг, а розлючений бик. Зненацька в небі почулося ґелґотіння.

– Де украдений воронами хлопчик, га? Де він, га-га?

Нільс і Батак побачили вгорі ключ диких гусей, всередині якого летів білий гусак, вертячи на всі боки головою, наче когось вишукуючи.

– Це мій табун! Мене знайшли! – тицьнув пальцем у небо Нільс.

Ворон нічого не відповів, а лиш підхопив малого на спину та виніс із ями, з якої на всю горлянку волав Смірре. Акка спрямувала табун униз, до ями. І важко було сказати, хто радів більше: Мартин, Нільс чи дикі гуси. Проводирка, почувши виття в ямі, спитала, що то за звір там сидить.

Мудрий Батак відповів:

– Та це той, у кого голос гудучий, а нутро поганюче!

– А ти не каркай! Сам такий! – верещав із глечика лис.

Гуси впізнали свого давнього «приятеля» й мерщій зібралися в дорогу. А Батак трохи провів їх і повернувся до свого лісу як новий і законний отаман воронячої зграї.