Ще за цілий квартал до будинку Ґлорії Дамп ми почули звідти музику – гітару, спів та оплески.
– Цікаво, що там діється? – спитав тато.
Ми вирушили садовою стежкою, обійшли будинок і через садок потрапили до кухні: там ми побачили, що Отіс грає на гітарі, міс Френні та Ґлорія всміхаються й співають, а на колінах у Ґлорії вмостилася Пампушка. Аманда з Данлепом і Стіві сиділи на підлозі, ляскали в долоні – їм було, мабуть, дуже весело. Навіть Аманда всміхалася! Я не вірила: невже зараз, коли пропав Вінн-Діксі, можна так веселитися?
– Ми не знайшли його! – крикнула я. Музика замовкла, Ґлорія Дамп поглянула на мене й промовила:
– Дитинко, ми знаємо, що ви не знайшли його. Не знайшли, бо він увесь час був тут.
Вона взяла ціпок і легенько тицьнула ним під стілець.
– Ану, виходь, – звеліла вона.
Під стільцем щось завовтузилось і зітхнуло.
– Він спить, – пояснила Ґлорія. – Зовсім утомився.
Вона знову ткнула туди ціпком. І нарешті з-під стільця виліз і широко позіхнув Вінн-Діксі.
– Вінн-Діксі! – крикнула я.
– Собака! – підхопила Ґертруда.
Вінн-Діксі змахнув хвостом, показав мені всі свої зуби й чхнув. Проштовхуючись уперед, я кинулася до свого собаки, упала біля нього на коліна й міцно обняла.
– Де ж ти був? – спитала я його.
Він знову позіхнув.
– Де ви знайшли його? – запитала я в усіх.
– Тут була ціла історія, – відповіла міс Френні. – Ґлоріє, може, ти розкажеш?
– Ну, гаразд, – погодилася Ґлорія Дамп. – Ми собі сиділи й чекали на вас. А потім я переконала цих хлопців Дьюбері, що я – ніяка не відьма, котра варить зілля й бурмоче закляття…
– Вона не відьма, – підтакнув Стіві й розчаровано хитнув лисою головою.
– Ні, не відьма, – усміхнувся Данлеп. – Інакше вона давно б нас на жаб обернула.
– Я ж казала вам, що вона не відьма. Відьом не буває! – сказала Аманда. – Це все звичайнісінькі міфи.
– Ну, годі вже, – вела далі Ґлорія. – Коли ми скінчили цю розмову про відьом, Френні запропонувала послухати музику, поки ми вас чекаємо. Отож Отіс заграв на гітарі. Божечки, скільки він знає пісень! А як котрої не знає, то відразу підбере – тільки заспівай. От де справжній талант!
Ґлорія помовчала і всміхнулася Отісові, а той усміхнувсь у відповідь – ніби аж засяяв увесь.
– Розкажіть, що було далі, – нагадала Пампушка. – Про цього песика.
– Ну, от, – провадила Ґлорія, – ми з Френні й почали згадувати пісні, що співали замолоду. Отіс нам грав, ми співали, діти теж – вони швиденько всі слова вивчили…
– І раптом хтось чхнув! – вигукнула Пампушка.
– Так, – погодилася Ґлорія. – Хтось чхнув. Та серед нас не чхав ніхто. Ми подивилися – хто ж це такий? Може, злодій у будинок удерся? Не знайшли нікого й знову сіли співати. Аж тут іще раз чую: «Ачхи!» Начебто в моїй спальні. Я послала туди Отіса: піди, мовляв, подивися, хто там чхає. Отіс пішов… І кого ж він знайшов там?
Я хитнула головою.
– Вінн-Діксі! – крикнула Пампушка.
– Твій собака заліз під моє ліжко. Так далеко сховався, ніби настав кінець світу. Та тільки-но почув Отісову гітару, як усміхнувся, а далі чхнув.
Тато аж зареготав.
– То все правда, – підтвердила міс Френні.
– Правда-правда, – підтакнув Стіві.
А Данлеп кивнув – і теж усміхнувся мені.
– А тоді, – провадила Ґлорія, – Отіс заграв уже навмисне для нього. І Вінн-Діксі потихеньку виліз-таки з-під ліжка.
– Увесь у пилюці, – сказала Аманда.
– Наче привид, – додав Данлеп.
– Справді, наче привид! – підхопила Пампушка.
– Хм-м… Так, наче привид, – погодилася Ґлорія. – Гроза нарешті скінчилась, і твій собака заснув у мене під стільцем. І лежав там – мабуть, чекав, поки ти повернешся і забереш його.
– Вінн-Діксі! – мовила я і обняла його так міцно, що він аж засопів. – Ми ж ціле місто оббігли, свистіли, шукали тебе, а ти весь час був тут… Дякую! – сказала я всім.
– За що? – спитала Ґлорія Дамп. – Ми ж нічого не зробили. Просто сиділи тут, чекали на вас та ще співали. І всі поробилися добрими друзями. Он як! Щоправда, у пунші тепер майже сама вода, та й бутерброди геть розмокли під дощем. Та коли хочеш яєчного салату, можна поїсти ложкою. І огірочки в нас є. І «Літмусові ромбики». Отже, наша вечірка триває.
Тато приніс собі з кухні стілець і сів.
– Отісе, – заговорив він. – А церковні псалми ви знаєте?
– Деякі знаю, – відповів Отіс.
– А ви заспівайте, – кивнула міс Френні. – Він одразу підхопить.
Тато й справді заспівав псалом, Отіс підхопив його на гітарі, а Вінн-Діксі замахав хвостом і знову заліз під стілець Ґлорії Дамп. Я оглянула кімнату, усі ці усміхнені обличчя й відчула, що моє серце просто-таки переповнене щастям.
– Зараз повернуся, – сказала я.
Та всі вони співали й сміялися, а Вінн-Діксі хропів, отож ніхто не почув мене.