Ми з пастором ішли й кликали Вінн-Діксі. Злива була якраз до речі, бо я плакала, а сліз не було видно. Я плакала, плакала й без упину кликала Вінн-Діксі.
– Вінн-Діксі! – схлипувала я.
– Вінн-Діксі! – гукав пастор. А потім гучно й довго свистів. Але Вінн-Діксі не з’являвся.
Ми обійшли весь центр містечка. Побували біля будинку Дьюбері, біля Меморіальної бібліотеки Германа В. Блока, біля жовтого Пампушчиного будиночка, біля «Гертрудиних годованців». Потім вирушили до «Трейлерного парку дружніх розмов» і зазирнули під наш трейлер. Пошукали біля церкви баптистів «Розпростерті обійми». Пройшли вздовж залізниці до автостради № 50. Автомобілі мчали повз нас і ніби моторошно підморгували червоними вогниками.
– Тату, – сказала я. – Може, він під машину потрапив?
– Опал, – відповів пастор. – Не треба вигадувати всілякі страхіття й хвилюватися. Зараз єдине, що ми можемо зробити, – шукати далі.
І ми пішли далі. Я тим часом подумки складала список десяти фактів, які я знала про Вінн-Діксі. Щоб написати великі оголошення, порозвішувати їх по всій околиці, і щоб люди допомогли мені знайти Вінн-Діксі.
- По-перше, він патологічно боїться грому.
- По-друге, він любить усміхатися, показуючи всі зуби.
- По-третє, він дуже швидко бігає.
- По-четверте, він хропе вві сні.
- По-п’яте, він чудово ловить мишей – але ніколи не душить їх.
- По-шосте, він любить з усіма знайомитись.
- По-сьоме, він полюбляє арахісове масло.
- По-восьме, він не любить зоставатись на самоті.
- По-дев’яте, він любить сидіти в кріслі й спати в ліжку.
- По-десяте, він охоче ходить до церкви.
Я повторювала ці десять фактів знову і знову. Вивчила їх напам’ять – як раніше вивчила десять фактів про свою маму. Вивчила для того, щоб запам’ятати Вінн-Діксі назавжди, якщо він раптом не знайдеться… Та водночас я думала про те, що раніше й не спадало мені на думку. Про те, що цей список навіть приблизно не відтворює, яким був насправді Вінн-Діксі. Так само, як попередній список ніколи не розкаже мені, якою була моя мама. І від того мені ще більше хотілося плакати.
Шукали ми довго, і нарешті пастор сказав, що вже годі.
– Але ж, тату, – заперечила я, – Вінн-Діксі десь тут! Ми не можемо його покинути!
– Опал, – відповів пастор. – Ми обшукали все. Більше ми нічого не можемо зробити.
– Невже ти отак покинеш його?
– Індіє Опал, – потер носа пастор, – не сперечайся.
Я мовчки дивилася на нього. Дощ уже вщух, тільки мжичило.
– Час повертатися, – сказав пастор.
– Ні, – відказала я. – Якщо хочеш, іди, а я шукатиму далі.
– Опал, – лагідно мовив пастор. – Пора вже визнати, що ми здаємось.
– Ти завжди готовий здатися! – крикнула я. – Сховаєш голову до свого дурного черепашачого панцира й сидиш там. Ти, мабуть, і маму не шукав, коли вона втекла! Просто дозволив утекти, і все!
– Дитинко, – переконував мене пастор. – Я не міг зупинити її. Я намагався. Думаєш, я не хотів, щоб вона залишилася? Думаєш, я не сумую за нею щодня? – Він широко розкинув руки, а потім немічно опустив їх. – Я намагався, – повторював він. – Намагався…
І раптом він заплакав. Неймовірно – пастор заплакав! Його плечі здригалися. Він схлипував.
– І не думай, що я не сумую за Вінн-Діксі. Я теж любив цього собаку. Дуже, дуже любив…
– Тату… – Я підійшла та пригорнулася до нього. Він увесь аж тремтів з ридання. – Усе буде гаразд… Гаразд… Не треба… – Я втішала його, наче скривджену дитину.
Отак ми стояли, пригорнувшись і ледь погойдуючись, аж поки пастор припинив тремтіти, але я не відпускала його з обіймів. Нарешті я насмілилась і запитала те, що давно вже хотіла запитати:
– Як ти думаєш, вона коли-небудь повернеться?
– Ні, – відповів пастор. – Думаю, що ні. Я сподівався, молився, мріяв про це багато років. А тепер гадаю, що вона не повернеться ніколи.
– Ґлорія каже, що нікого не можна вдержати. Можна лише любити того, хто поруч із тобою.
– Ґлорія Дамп каже правду, – погодився тато. – Чистісіньку правду.
– Але ж я не готова відпустити Вінн-Діксі, – сказала я, схаменувшись, що на хвилину забула про нього – на ту хвилину, поки згадувала маму.
– Ми його шукатимемо, – відповів пастор. – Удвох із тобою. До речі, Індіє Опал: я щойно зрозумів одну річ. Пам’ятаєш, я казав тобі, що мама пішла й нічогісінько не залишила? Ні, вона залишила дещо дуже важливе.
– Що? – спитала я.
– Тебе. Твоя мама залишила мені тебе. Дякувати Богові! – І він обняв мене ще міцніше.
– Я теж дуже рада, що ти в мене є, – промовила я. І це була правда. Я взяла тата за руку, й ми подалися назад у місто. По дорозі ми свистали та гукали Вінн-Діксі.