– Рятуй бутерброди! – гукнула мені Ґлорія Дамп. – Рятуй пунш!
– Мої картинки з собачками! – скрикнула Пампушка й забігала, зриваючи картинки з дерев та стільців. – Не бійтеся! Зараз я позбираю їх!
Я вхопила таріль з бутербродами, пастор узяв миску з пуншем, і ми швидко понесли їх на кухню. Вискочивши назад, я побачила, що Аманда веде до будинку міс Френні Блок. Міс Френні так хитало на її високих підборах, що без Амандиної допомоги дощ і вітер збили б її з ніг.
Я взяла за руку Ґлорію Дамп.
– Не треба, я сама, – сказала вона, проте міцно-міцно вчепилася в мою руку.
Перш ніж увійти до будинку, я ще раз оглянула садок. Паперові гірлянди змокли й порозлізалися, свічки згасли, а потім… я побачила Отіса. Він стояв біля своєї банки з огірками й дивився, як завжди, у землю.
– Отісе! – заволала я крізь дощ. – Ходімо з нами до будинку!
Коли ми увійшли до кухні, Аманда з міс Френні вже сміялись і обтрушувались по-собачому.
– Оце-то злива! – говорила міс Френні. – Ще й така раптова!
– Еге ж, розчинилися небесні розтвори, – кивнув пастор.
– Ого-го! – підтвердила Ґлорія.
– Собака! – крикнула Ґертруда.
Я подивилась на неї – вона не збиралася нікуди злітати. Сиділа собі на столі… А знадвору гримотів страшенний грім.
– О, ні! – Я хутко оглянула кухню.
– Не хвилюйся, – сказала Пампушка. – Я позбирала всі картинки з собачками. Ось вони! – Вона помахала мокрими папірцями.
– А де Вінн-Діксі? – злякалась я. – Я ж геть забула про нього! Думала тільки про вечірку, а про Вінн-Діксі забула. Забула, що його треба берегти від грози!
– Заспокойся, Опал, – мовив пастор. – Він, мабуть, у садку, заховався під стільцем. Ходімо пошукаймо його.
– Постривайте, – сказала Ґлорія Дамп. – Я дам вам ліхтарика й парасольки.
Але чекати я не могла. Я побігла надвір. Шукала під усіма стільцями, під усіма кущами й деревами. Кликала його на ім’я. І відчувала, що зараз заплачу. Адже винна була я! Його треба було міцно тримати. А я забула…
– Опал! – почула я голос пастора.
Я подивилася – він стояв з Ґлорією на ґанку. А поряд були Данлеп та Стіві Дьюбері.
– До тебе гості! – мовив пастор.
– Мені байдуже, – відказала я.
– Іди-но сюди, – серйозно промовила Ґлорія, світячи на мене ліхтариком. Я підійшла до ґанку, й вона подала ліхтарик мені.
– Скажи цим хлопцям, – звеліла вона, – що дуже рада бачити їх і повернешся, тільки-но знайдеш свого собаку.
– Привіт, – сказала я. – Дякую, що прийшли. Зараз я знайду Вінн-Діксі й повернуся.
Стіві вирячився на мене, роззявивши рота. А Данлеп спитав:
– Допомогти тобі?
Я хитнула головою, стримуючи сльози.
– Зачекай, дитинко, – сказала мені Ґлорія Дамп. Вона обняла мене й прошепотіла на вухо: – Того, хто хоче піти, нізащо не вдержиш. Розумієш? Треба просто любити того, хто поруч із тобою.
І вона пригорнула мене ще міцніше.
– А тепер – щасти вам!
І ми з пастором побігли з ґанку під дощ.
– Щасти вам! – долинув з кухні голос міс Френні.
– Цей песик не загубився, – почула я з будинку Пампушчин голос. – Він надто розумний, щоб загубитися.
Я озирнулась і останнім, що побачила на ґанку, була голена голова Данлепа Дьюбері, що аж світилася під ліхтарем. Мені стало шкода, що він стоїть там, на ґанку, майже лисий. Данлеп помітив, що я озирнулась, і махнув мені. Та я не помахала у відповідь.