в якому несподівано трапилося таке, на що не чекали ні Вася, ні ми з вами
– То що таке? – спитав Кощій Безсмертний, підходячи до Васі.
– Валеру давайте! Швидше! Ми ж домовились.
– Невже тобі так потрібен той Валера, що ти галас підняв, про все на світі забув?
– Потрібен!
– Невже варто через нього ризикувати, наражатися на небезпеку?
– Варто!
– А як же мама, сестра, тьотя?
Згадка про рідних боляче вразила Васю.
– Що ви мені серце краєте?.. Приводьте швидше Валеру! – закричав він.
Та Кощій Безсмертний не поспішав.
– І не страшно тобі?.. Невже не боїшся? – Кощій Безсмертний говорив дуже співчутливо…
– Якщо чесно… боюсь, звичайно, – зітхнув Глечик. – А що зробиш, коли іншого виходу нема? Треба ж друга виручати…
– Ніколи б не подумав, що ти на таке здатний, – і собі зітхнув Кощій Безсмертний. – Боягуз, вареник, редиска, а бач… Пробач, Васю!..
– Що? – не зрозумів Глечик.
– Пробач, кажу, що я про тебе так думав…
– Що-що? – ніяк не міг второпати Вася.
– Невже ж я так змінився, що ти мене досі не впізнав?
– Що-о?
– Це ж я – Валера!
– Що-о-о?! – Глечик поправив на носі окуляри і зміряв Кощія поглядом з ніг до голови.
– Не віриш? Я! Чесне слово!
– Не робіть із мене дурня! Що ви мені голову морочите? Що ви мене дурите, як маленького? Де ви бачили дорослого вусатого четвертокласника? Думаєте, я вам під ці вигадки дзеркальце віддам? Дзуськи!
– Не вигадки це, – знову зітхнув Кощій. – Можеш перевірити. От став мені будь-які питання. Питай мене про те, що можемо знати тільки ми з тобою. От питай!
Вася знову поправив окуляри і пильно глянув на Кощія Безсмертного:
– Ну… Ну от про що ми говорили, коли нас із класу вигнали?
– Про космічні польоти, як завжди.
– А точніше? Конкретніше. Про що?
– Про мою ключку хокейну замашну… Про те, що в ракеті, на жаль, у хокей грати не можна буде… Про м’яч футбольний. Що його взяти треба…
У Васі похололо в животі.
Справді! Звідки Кощій про це знає? Може, катував Валеру і Валера признався?
– А… а коли мій день народження?
– Двадцять сьомого вересня.
«Невже і про мій день народження допитував Кощій?»
– Коли ми розбили вікно в школі?
– Минулого понеділка.
– Як ми називаємо Балабайченка?
– Карабас-Балабас.
– Де в мене на спині родимка?
– Під лівою лопаткою.
– Які цукерки я найбільше люблю?
– Козинаки.
Питаючи, Вася пильно-пильно вдивлявся в Кощія Безсмертного і з жахом помічав, що він справді схожий на Валеру, тільки на дорослого вусатого Валеру. І очі Валерині темно-карі, лукаво примружені, з отими іскристими бісиками. І губи, усміхаючись, так само трошечки кривить, і шрамик маленький над правою бровою (бебехнувся колись на ковзанці). І на всі запитання точно відповідає…
– Валера? – голос у Васі зірвався, захрип. – Невже це справді ти?!
– Я! Звичайно!.. Пізнав нарешті?
– Що ж з тобою зробилося, Валеро?! – у роті у Васі пересохло. – Як же ти став дорослим… Кощієм? Тебе присилували? Примусили?
– Ніхто мене не примушував. Я сам…
– Що-о?!
– Сам захотів.
– Як?!