в якому Валера розповідає, що з ним сталося
– Три дні тому, пам’ятаєш, вигнала мене з класу Катерина Степанівна. За те, що я Віті Кулачковському за комір жука-рогача вкинув. Вийшов я, тиняюся по коридорах порожніх, безлюдних. Підійшов до сходів, які в підвал ведуть. Бачу, залізні двері підвалу незамкнені. Тільки я підійшов, вони – ррип!.. – одчинилися, звідти рука вистромилася. І пальцем мені – хить-хить! – підійди, мовляв. Я думав, що то наш завгосп Іван Тарасович. Підійшов. А рука мене за комір – рраз! – і в підвал. Я навіть крикнути не встиг. Двері одразу – клац! – замкнулися. Темрява – хоч в око стрель.
– Здоров, Валеро! – чую голос, лагідний, привітний такий. – Не бійся. Ми – твої друзі. Лиха тобі не зичимо, тільки добра. Ти нам дуже подобаєшся. Гарний ти хлопець! Не те що інші – вареники, пігмеї, редиски. Здорово ти того жука за комір Кулачковському вкинув. Молодець!.. І водою ти здорово бризкаєшся. А як вазон із другого поверху скинув! Сила! І кепочку Борі Бородянського в калюжу ловко швиргонув! Ха-ха-ха! Нам такі потрібні.
– А… хто ви? – спромігся нарешті спитати я.
– Кажу ж – твої друзі. Та не лякайся, дурненький. Ми хочемо тобі допомогти. Ти ж мрієш полетіти в космос, на інші планети. Правда?
– Ну, мрію, – признався я.
– А одного ж людського життя для цього не вистачить. Правда?
– Правда, – кажу.
– Хочеш бути безсмертним?
– Безсмертним? – перепитую. – А хіба це можливо?
– Для таких, як ти, можливо.
– Ну, звичайно, хочу. Нема питань!
– Ну, тоді вважай, що все гаразд.
– Що? Я уже безсмертний? – зрадів я.
– Ич! Який швидкий! Це ще заробити треба.
– А як? Що треба?
– Та нічого особливого. Іди до нас на роботу.
– Куди?
– У ВС.
– Яке ВС? У Військові Сили? В армію, чи що?
– Сили, але не військові. Вражі сили.
– У шпигуни, чи що? – похолов я. – В іноземну розвідку? Батьківщину зраджувати? Та ви що!
– В які шпигуни? Ніякої батьківщини не треба зраджувати. Це зовсім інше. По казковій лінії. Казки читаєш?
– Ну, читаю.
– Хто такі Баба Яга, Змій Горинич, Кощій Безсмертний – знаєш?
– Ну, знаю.
– Так-от. До них у компанію. Якраз вакансія є. Вільна посада Кощія Безсмертного. Саме для тебе.
– Що?! Кощія?! – отетерів я.
– Безсмертного! – уточнив голос. – Та ти не переживай! То тільки в старих казках Кощій Безсмертний страшний, схожий на скелет. Тепер зовсім інше. Будеш звичайним собі чоловіком – хочеш вусатим, хочеш бородатим, хочеш безвусим і безбородим.
– А робити що треба?
– А нічого не треба. Живи собі. Тільки жити доведеться не дома, звичайно.
– А де?
– Ну, ти й цікавий! Спершу згоду дай, а тоді будемо говорити далі. Та ти не квапся. Не поспішай. Обміркуй гарненько. Це справа серйозна. Не на день, не на два – на все життя. Єдине що скажу: влада буде в тебе необмежена. Можливості невичерпні. Що хочеш мати, все матимеш. Подумай. Ми не кожному таке пропонуємо. І нікого не силуємо. Тільки за власним бажанням. Даємо тобі кілька днів на роздуми. Зваж усе, обміркуй. Щоб потім не просився відпустити. Бо назад вороття не буде. Зрозумів?
– З-зрозумів, – кажу.
– І ще – про розмову нашу нікому ні слова. Розкажеш – страшна тебе кара чекатиме. Зрозумів?
– З-зрозумів, – кажу.
І тільки я це сказав, та ж сама рука мене за комір – хап! – двері прочинилися, і я опинився на сходах.
Рука мені помахала з дверей і сховалася.
А тут і дзвінок продзвенів…
Три дні ходив я і думав.
Невже це хтось пожартував? Хтось із старшокласників? Володька Мамалиґа з дев’ятого «А», наприклад, – відомий на всю школу витівник. Або Алик Бамбаровський, капітан шкільного клубу веселих та кмітливих. Могли! То такі, що самого директора Ярослава Івановича розіграти не побояться.
А якщо насправді?..
Надто вже дорослий, неучнівський голос говорив зі мною. І хіба цікаво жартувати Мамализі чи Бамбаровському з четвертокласником? Що це їм дасть? Та ще це попередження, щоб мовчав. Ніхто ж про той розіграш і не дізнається! Коли б розігрували, то сказали б прийти кудись, щось зробити, щоб можна було посміятися… А так… Схоже, що не розіграш. Схоже, що насправді.
Погоджуватися чи ні?
З одного боку, звичайно, кидати школу й батьків одразу назавжди – якось воно… не той… А з другого боку – як у космос до інших планет летіти, то все одно рідних треба кидати назавжди. А ми ж із тобою саме про польоти мріяли.
Три дні я ходив і думав.
І тоді, як пішли ми з тобою в ліс їжака ловити, – теж думав.
А коли ми посварилися і ти втік, лишився я сам. І раптом із кущів виходить Бабай, ти його тепер знаєш.
– Здоров, Валеро! – я його голос одразу впізнав. – Ну що, надумав?
Розгубився я, слова сказати не можу.
– Ну, чого ти, дурненький? Чого боїшся? Тобі пропонують безсмертя, а ти ще вагаєшся. Та якби я комусь іншому запропонував, мені б тільки дякували. Бажаючі в цьому лісі не вмістилися б! – І голос у нього такий лагідний, привітний.
Уявив я собі раптом – лечу я, Безсмертний, у ракеті до інших планет. І прилітаю, зустрічаюся з інопланетянами. Розказую їм про життя на Землі. І репортаж про мою зустріч передають по інтербаченню. І на мене дивиться вся планета. І в усіх газетах світу мої величезні фотографії…
Подумав я востаннє, махнув рукою і сказав:
– Ну гаразд! Згоден!
– От і добре! – Бабай витяг з кишені пласкеньку пляшечку, одгвинтив кришку-стаканчик, налив з пляшечки і простягнув мені. – Пий!
– Що це? Для чого? – здивувався я.
– Ну ти ж розумієш, діти вражою силою не бувають. Для цього треба стати дорослим. Чекати, поки ти нормально виростеш, нам ніколи. А це – сік чарівної рослини-дорослини. Вип’єш – і одразу станеш дорослим. Яким хочеш бути – вусатим, бородатим чи безвусим і безбородим?
– Хай уже вусатим, – сказав я. – Мені вусаті подобаються.
– Пий! – тицьнув мені в руки Бабай кришку-стаканчик. Я понюхав. Густа рідина пахла кавою.
Одважився, випив. Солоденьке і язик трошки пощипує. І одразу відчув – росту. Плечі розсуваються, земля вниз пішла, і під носом над верхньою губою лоскотно – вуса пробиваються. Штанці тріснули, на землю впали, сорочка – на шмаття, черевики теж…
А Бабай уже подає мені нове вбрання: спортивний костюм, кросівки.
Вдягнувся я, порваний свій дитячий одяг зібрав, тільки десь одного черевика не знайшов: коли вони на ногах моїх порепалися, я їх, струшуючи, позафутболював у кущі. Один знайшов, а другий ні.
Згорнув я свої речі, в ямку поклав, торішнім листям прикидав, – нащо речові докази лишати? Хай уже ніяких слідів не буде.
– Ну, а тепер поїхали до Шефа на затвердження. А там і до роботи! – сказав Бабай. Взяв мене за руку, тричі тупнув ногою – і ми з ним провалилися. Опинилися в закритій тісній кабіні і з шаленою швидкістю помчали під землею.
– Взагалі-то ми тролейбусом їздимо, але новобранці мають право один раз проїхатися на підземній ракеті пана Морока, – сказав Бабай.
Ну, а потім опинився я в підземному палаці пана Морока.
Спершу було страшнувато. Але пан Морок прийняв мене дуже привітно, довго розпитував, які в мене побажання, що я хочу мати з речей, пообіцяв добре забезпечити. Музика в нього в палаці гарна. Записи наймодніші, найсучасніші. Пригощав мене смачнющими наїдками і напоями – ми таких зроду не бачили.
Одним словом, мені тут подобається. І я анітрохи не шкодую.