Нуся в розпачі стояла перед чорним проваллям. Місячного зайчика Олелька не стало відразу, як небо затягли хмари, сова й пугач полетіли. Вона була сама-самісінька в страшному Вражому Лісі і мусила іти в невідому Страхолюндію, одна назва якої говорила, що то не курорт. Було від чого розгубитися.
– Не бійся. Я тебе проведу, – почувся позад неї тоненький голосок.
Нуся обернулася. Позаду нікого не було.
– Хто це говорить? – тихо спитала дівчинка.
– Це я – жучок-світлячок Богдан.
Тільки тепер Нуся побачила маленьку зелененьку цятку.
– Мене послав місячний зайчик Олелько. Ми з ним дружимо, – сказав жучок-світлячок.
І Нуся одразу відчула полегшення. Хоч жучок-світлячок Богдан був зовсім малюпусінький, але голосок його звучав так впевнено! І він був другом місячного зайчика Олелька.
– Я щойно про все дізнався, – вів далі жучок-світлячок. – Сяйвик справді в Страхолюндії.
– Але як же так? – прохопилася Нуся. – Там же немає місячного світла.
– У тому-то й справа. Лісовик Трісь записав місяць на відеоплівку і за допомогою чаривізора зміг захопити Сяйвика в полон. Він заніс чаривізор разом із Сяйвиком до Страхолюндії. І поки лісовик ховається в дуплі від грози, треба винести чаривізор із Страхолюндії і випустити Сяйвика. Усі страхолюндці – нічні кошмари. Вони можуть тільки лякати, але фізичної сили не мають. Отже, заподіяти тобі щось лихе не зможуть. Але треба поспішати, поки Гургур Петрович і Блисьблись Іванівна сваряться на небі, звинувачуючи одне одного в тому, що не змогли виконати свою обіцянку.
– Ходімо швидше! – рішуче вигукнула Нуся.
– Тільки не губи мене з очей, бо сама чаривізора не знайдеш, а я до тебе не догукаюся, таке там робиться, – сказав Богдан.
– Добре.
– Ходімо! – і жучок-світлячок полинув у провалля. Нуся посунула за ним.
Тільки-но вона зробила перші кроки, як з темряви засвітилися жахливі очі, заклацали зубами страшенні пащі й моторошні крики залунали звідусіль.
Нуся втягнула голову в плечі, зіщулилася, але не відступила. Крок за кроком просувалася вона вперед, не зводячи очей із зелененького вогника жучка-світлячка.
Страховиська сатаніли більше й більше, крики ставали дедалі голоснішими. У Нусі по спині бігали колючі мурашки, їй дуже хотілося втекти звідси, але вона пересилювала себе.
І раптом усе зникло, і настала дзвінка тиша. І нараз у тій тиші почулося зміїне сичання. Воно все наростало, наближалося, наближалося… І знову зчинився ґвалт.
І жахливі страховиська заблимали лупатими очима і заклацали ікластими щелепами. Але страх не відпускав Нусю. Найбільше лякає невідомість, а коли знаєш, що на тебе чекає, то воно не так лячно. Призвичаїтися можна й до страху.
Нуся йшла далі. Очі її вже звикли до темряви, і вона почала розрізняти ґратчасті вікна, з яких визирали чудовиська, бруковані вулички з водостоками, по яких гадючилися потворні плазуни, склепіння над головою, під якими сновигали велетенські кажани.
Нарешті жучок-світлячок Богдан підлетів до залізних дверей з іржавими кільцями замість ручок.
Крики страховиськ стали просто неймовірними.
Нуся не чула, що їй говорив жучок-світлячок, але зрозуміла, що, мабуть, треба відчинити двері. Вона взялася за іржаве кільце, і двері зі скреготом відчинилися.
У темряві срібно світився екран маленького чаривізора, на якому було видно рогатий місяць і зірки серед безхмарного нічного неба. Від місяця тяглися срібні промінці кудись у куток за дверима. Нуся зазирнула туди.
Там, зв’язаний промінцями, сидів місячний зайчик. То був Сяйвик.
Жучок-світлячок метнувся до Сяйвика і почав розв’язувати його. А Нуся кинулася і схопила чаривізор.
І тут з’явився Кошмар Кошмарович Ойой.
– Ой! Ой! – мимохіть вихопилося в Нусі: такий він був неймовірно страшний.
– Поверни негайно чаривізор! – громовим голосом закричав Кошмар Кошмарович. І від того крику затремтіли в Нусі коліна. Але, пам’ятаючи слова жучка-світлячка, що кошмари нічого не можуть їй зробити, а тільки лякають, вона не випустила чаривізора з рук. Притиснувши його до грудей, дівчинка кинулася назад зі Страхолюндії. Вона встигла побачити, як місячний зайчик Сяйвик пострибав. слідом за нею, а жучок-світлячок Богдан полетів попереду.