У Вражому Лісі на березі Чорного Озера, в якому віддзеркалювався рогатий місяць, сиділи троє – лісовик Трісь, Водяник Бульк та польовик Уу.
У Тріся була мохова борода, зелені очі, кострубаті, із сухої гілляки руки й ноги, а на голові бриль.
У Булька була зелена борода з водоростей, голубі водянисті очі і на голові шапка з латаття.
У польовика Уу борода була хвилясто-ковилова, очі – щілинки, наче примружені од вітру, і на голові засмагла облуплена лисина.
Кожен тримав в одній руці березовий келих, в якому горів синім полум’ям міцний шмурдяк, а в другій – велику золотисто-прозору тараню.
– Будьмо! – сказав водяник і перехилив келих. – Бульк!
Польовик і собі перехилив келих і скривився:
– Уу!
Лісовик теж скривився, перехиливши келих, і вломив, закусюючи, тараню:
– Трісь!
Хвилину помовчали.
І саме в цю мить верховіття дерев поривчасто зашуміло від вітру.
Польовик Уу підніс догори палець:
– О! Важливе оперативне повідомлення! Вітрюган-хуліган Катастрофа доповідає, що з Країни Місячних Зайчиків летять сюди пугач Ух та сова Софка. Несуть якусь дівчинку. Супроводжує їх місячний зайчик Олелько. Що робитимемо, хлопці?
– Гм! Уже летять… – роздумливо мовив водяник Бульк. – Треба щось робити.
– Передусім треба нейтралізувати того місячного зайчика Олелька. Це головне, – сказав лісовик Трісь. – Інші нам до лампотури.
– Правильно! – кивнув Уу. – А як?
– Дуже просто, – сказав Бульк. – Хай твій Катастрофа надмухає сюди швиденько нічну хмару Чорнару. Вона затулить на небі місяць. І місячний зайчик зникне, як булька на воді.
– Правильно! – сказав Трісь.
– Чув, Катастрофо? – глянув угору Уу. – Давай виконуй, дорогий!
– Даю-у-у! – прогуло над верховіттям дерев. І за хвилину нічна хмара Чорнара вже гасила на небі зірки й насувалася на місяць. Мить – і темрява огорнула ліс.
– О! – зрадів Бульк. – Тепер і Олелько нам до лампотури! Хай прилітають банькаті з тією дівчинкою.
– Хай! – сказав Трісь. – Ми її трошки полякаємо. Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!
– Тільки якщо ви думаєте, хлопці, що я тут довго стоятиму, ви помиляєтесь, – гукнула з неба хмара Чорнара. – Мене вже лоскоче-піддуває вітер Вітя. Ще трохи, і я не втримаюсь – відлечу.
– От уже той вітер Вітька! – з досадою сказав польовик Уу. – Ніяк не можу його укоськати. З Катастрофою жодних проблем. Вітрюган-хуліган, а слухається, як першокласник. Що загадаєш, те й зробить – трощить, ламає, перекидає… Одне слово – Катастрофа. А Вітька віялом помахує, у спеку прохолоду навіює, у негоду теплим подихом зігріває. А щоб дах з будинку зірвати, дерево зламати абощо – годі й думати. Непослух! Якщо капость яку й робить, то тільки в пику мені, на зло.
– Хлопці! – відчайдушно загукала згори Чорнара. – Швидше щось робіть, бо от-от виштовхає мене Вітька!
– Давай, Уу, лети мерщій до Гургура та його жінки! Оно вони за Чорнарою, як завжди, лаються, – сказав лісовик Трісь.
– Правильно! – булькнув голосно водяник Бульк. Польовик підскочив і злетів у небо.
За Чорнарою на брудних грозових хмаринах-перинах сиділи й лаялися грім Гургур Петрович та його дружина, блискавиця Блисьблись Іванівна. Товстун Гургур Петрович раз у раз бив себе здоровецькими кулачиськами по пузатому животі-барабані, а худюща нервова Блисьблись Іванівна хвиськала вогненним батогом.
– О! Ну чого ти знову вискочив?! – верещала вона. – Я ще не блиснула, а ти вже гуркочеш!
– Набридло! Набридло! Набридло! – бубонів він. – От кину тебе й повіюся світ за очі!
– Кому ти потрібен, балабон!
– Не хвилюйся! Онде мене вже кілька малих підприємств запрошували. У відділ реклами.
– Тьху! Комерсант пузатий!
Польовик Уу підлетів до них, привітався й сказав:
– Панове! Велике до вас прохання від нашої корпорації: відженіть, будь ласка, від Вражого Лісу пугача Уха Степановича та сову Софію Павлівну, коли вони підлетять. Ми в боргу не залишимося.
Гургур Петрович та Блисьблись Іванівна перезирнулися.
– Завжди обіцяєте, а тоді ходи до вас, вибивай по півроку обіцяне. Бюрократи! – буркотнув Гургур Петрович.
– От-от! Тут я з ним згодна. Сперечатись не буду, – підтакнула Блисьблись Іванівна.
– Чесне гемонське[1]! На цей раз не підведемо! – бухнув себе кулаком у груди польовик Уу.
– Ну, гаразд. Значить, так… По-перше, – почала загинати свої кістляві іскристі пальці блискавиця. – Водяник Бульк дає нам із рибного асортименту: ікру, баличок, осетринку і таке інше… Список додається. По-друге, лісовик Трісь дає нам грибочки, ягоди, горіхи і таке інше… Список додається. По-третє, польовик Уу, тобто ти, даєш нам…
– Даю-даю! – перебив польовик. – Та швидше! Он вони вже підлітають!
– Гургур! За мною! – І, цвьохкаючи вогненним батогом, Блисьблись Іванівна полетіла назустріч сові й пугачу, які несли Нусю.
Що тут знялося!
Такої блискавки, такого грому Вражий Ліс не чув і не бачив, здається, ніколи. Блискало й гримотіло так, що навіть водяник Бульк пірнув під воду, не кажучи вже про лісовика й польовика, які відразу поховалися в дуплах дерев.
– Це нас лякають, – спокійно сказала Софія Павлівна, коли вони підлетіли до Вражого Лісу й побачили, що там робиться.
– Точно! – сказав Ух Степанович. – Нам-то що, а от дівчинка…
Хоч Нусю аж пересмикувало від грому й блискавки над лісом, але вона сказала:
– Ні-ні, не хвилюйтесь. Нічого-нічого…
– Молодець! – сказала сова. – Ти переборюєш страх, а це справжня мужність. Вона тобі знадобиться, коли ти потрапиш у Страхолюндію. Там таки по-справжньому страшно.
– Ну що ж, страшно так страшно, – зітхнула Нуся. – Давайте в Страхолюндію.
Незважаючи на шалений гуркіт і блискання, сова й пугач підлетіли до Вражого Лісу і разом із Нусею спустилися на невелику галявину, оточену столітніми дубами. Під одним із дубів зяяло чорне провалля.
– Оце і є вхід у Страхолюндію, – сказала Софія Павлівна. – Але пробач, нам туди входити категорично заборонено. Віце-президент Страхолюндії Кошмар Кошмарович Ойой хотів, щоб ми працювали в нього страховиськами, та ми відмовилися, і він посварився з нами на все життя. Доведеться тобі самій туди йти. Будь мужньою. А ми зникаємо. Бо як побачить нас Кошмар Кошмарович, буде тобі непереливки.
І не встигла Нуся й слова вимовити, як сова й пугач знялися й полетіли.
[1] Гемон – демон.