Нуся побачила Країну Місячних Зайчиків усю одразу з висоти пташиного польоту (у буквальному розумінні цих слів).
Залита місячним сяйвом надхмарна вершина гори Селенги являла собою казкове розмаїття прекрасних нічних квітів. Ви, мабуть, знаєте, що є квіти денні, які розквітають удень при сонці, а на ніч стуляють свої пелюстки. А є квіти нічні, які, навпаки, розквітають уночі, а вдень закриваються. Одна з найпоширеніших нічних квіток – це матіола, або, як її ще називають, нічна фіалка. Ви її добре знаєте, від її духмяних пахощів увечері у вас завжди, я певен, радісно перехоплювало подих.
Місячні зайчики, як і сонячні, мешкали у квіткових будиночках, тільки будиночки ті були, як ви розумієте, з нічних квітів.
Посеред країни височів чудовий срібний палац. Коли Нуся спитала Олелька, що це таке, він пояснив, що то Палац Несподіваних Радощів. Місячні зайчики вважають, що найбільша радість з усіх радостей – це радість несподівана, та, якої не чекав, а вона прийшла. Несподівано, раптово, неждано-негадано. І кожен місячний зайчик намагається принести комусь із дітей саме несподівану радість. Або уві сні. Або підказавши через сон батькам чи комусь із дорослих якусь ідею. Щоб прокинулась уранці дитина, а на стільці коло ліжка лежить якийсь подарунок – шоколадка, іграшка, квиток у цирк абощо.
Той місячний зайчик, якому це вдається, наступного дня вшановується привселюдно, а точніше привсезайчиково в Палаці Несподіваних Радощів. І те, що він зробив, записується в Срібну Книгу і навічно потрапляє до Виставки Несподіваних Радощів, щоб молоді місячні зайчики дивилися і вчилися, що і як треба робити.
На площі біля Палацу Несподіваних Радощів збираються місячні зайчики й тоді, коли треба вирішити якесь важливе державне питання, що стосується всієї Країни Місячних Зайчиків. Відбувається так звана Велика Місячна Рада.
От і зараз Олелько кудись на хвилинку зник, залишивши Нусю серед порожньої площі біля Палацу. І враз звідусюди туди почали збігатися місячні зайчики. І незабаром уся площа була вже заповнена.
Олелько вискочив на балкон Палацу і звернувся до присутніх:
– Дорогі зайчики-братики! Подивіться на цю дівчинку і скажіть, хто з вас приносив їй учора вночі сон. Це дуже важливо.
Нуся завмерла.
Але площа мовчала. Ніхто не зголосився.
– Чи всі зайчики-братики тут? – спитав Олелько.
– Всі! – вигукнула площа.
– Гм! Дивно! – хмикнув Олелько і повернувся до Нусі. – То ж не був кошмар?
– Ні. Нормальний сон. Я не боялася, – сказала Нуся.
І раптом здаля, з краю площі, почувся тоненький голосок:
– Ой! Не всі! Не всі! Немає братика Сяйвика.
– А де ж він? – спитав Олелько. Ніхто цього не знав.
Братик Сяйвик не повернувся в Країну. Хоча давно мав повернутися. Усі стривожилися.
– Оголошується всесвітній розшук! – вигукнув Олелько. І вмить площа спорожніла. Місячні зайчики розбіглися шукати свого несподівано зниклого побратима.
– І ми з тобою будемо шукати Сяйвика, – сказав Нусі Олелько. – Це він приносив тобі той сон. Тепер уже немає сумніву. І твій сон, і зникнення Сяйвика, я думаю, пов’язані між собою.
– Яким чином? – здивувалася Нуся.
– Я думаю, що перервався твій сон не сам по собі. Перервав його хтось із команди пана Морока.
– Нащо?
– Бо той дідок мав сказати щось таке, чого розголошувати, на думку пана Морока, не можна було. А братик Сяйвик, який приніс тобі сон, теж став для пана Морока небезпечний, бо міг знати, що було в сні.
– Вони його вбили? – жахнулася Нуся.
– Ні. Місячні зайчики, як і сонячні, незнищенні, безсмертні. Але захопити в полон і тримати в неволі їх можуть.
– Що ж робити?
– Треба шукати.
– А де?
– Поки що не знаю.
І тут у розмову втрутилася сова Софія Павлівна, яка досі мовчки спостерігала за тим, що відбувалося, сидячи разом із пугачем Ухом Степановичем на зубчастій стіні палацу.
– Нещодавно нічні кошмари заснували свою країну – Страхолюндію. Туди й могли вони затягти Сяйвика, – сказала сова. – Там такі підземні лабіринти з усякими жахами, що й описати неможливо.
– А де це? – спитав Олелько.
– У Вражому Лісі за Чорним Озером. Як не боїшся, можна було б там пошукати.
– Як ти? – обернувся Олелько до Нусі.
Нуся, хоч і була дівчинка, проте не з боязких.
– Треба ж знайти Сяйвика, – тихо сказала вона.