а також сова Софія Павлівна та пугач Ух Степанович
Увесь день Нуся з нетерпінням чекала вечора. І от нарешті…
Мама, як завжди, сказала Нусі: «На добраніч! Спи, донечко, спи!», поцілувала, погасила світло в її кімнаті і вийшла.
У відчинене вікно зазирав рогатий місяць, із саду линули запаморочливі пахощі матіоли, сюрчав цвіркунець, десь далеко валували собаки.
З кімнати батьків лунали приглушені голоси, музика – батьки дивилися телевізор.
Нуся, намагаючись заснути якнайшвидше, почала рахувати слонів (так радив їй тато). На сімдесят сьомому слоні раптом почувся тоненький голосок:
– Ти хотіла мене бачити?
Нуся так і не зрозуміла, чи це був уже сон, чи ще дійсність.
На підвіконні сидів маленький місячний зайчик – срібний, пухнастий, з жовтими цяточками очей.
– Ти Олелько? – тихо спитала Нуся.
– Олелько, – мовив місячний зайчик.
– Терентій сказав, що ти можеш мені допомогти.
– Спробую. Але для цього доведеться тобі гайнути зі мною в Країну Місячних Зайчиків. Треба ж встановити, хто з наших приносив тобі вчорашній сон. Вони повинні подивитися на тебе.
– А далеко ваша країна?
– Далеченько. На захмарній вершині гори Селенги.
– А як же я туди дістануся?
– Справді. Треба подбати про транспорт. Пішки ти й за місяць туди не дійдеш. Стривай, я зараз повернусь, – і Олелько зник.
Нуся прислухалася.
Було тихо. Цвіркуни вже не сюрчали. З кімнати батьків не линули голоси й музика. І смужки світла від дверей на підлозі не було. Певно, батьки вже спали.
«Як швидко, – подумала Нуся. – Я лише сімдесят сім слонів нарахувала, а вже…»
Далі Нуся подумати не встигла, бо враз на підвіконня нечутно опустилися й сіли два великих птахи. І знову з’явився місячний зайчик Олелько.
– Не бійся, – сказав Олелько. – Це наші друзі. Знайомся – сова Софія Павлівна і пугач Ух Степанович. Вони перенесуть тебе в Країну Місячних Зайчиків.
– Д-дуже приємно, – тремтливим голосом сказала Нуся, глянувши на величезні пазуристі лапи й могутні гачкуваті дзьоби Софії Павлівни та Уха Степановича.
– Тільки треба було б для зручності якесь сідало для дівчинки пристосувати, – мовила Софія Павлівна, повівши банькатими очима.
– А ми знімемо онде гойдалку з дерева, – витріщив такі ж самі банькаті жовті очі Ух Степанович.
– Правильно! – сказав Олелько. – Вдягайся, Нусю! Дівчинка швиденько скинула нічну сорочечку і натягла шорти й маєчку. А також узула кеди.
Тим часом сова й пугач вже одв’язали з дерева гойдалку.
Нуся вилізла через вікно в сад. Сіла на гойдалку. Софія Павлівна та Ух Степанович з двох боків схопили мотузки лапами і знялися в небо.
У Нусі залоскотало в животі. Вона любила гойдатися. Але так високо гойдалка не підносилася ще ніколи.
Вони летіли в зоряному небі над лісами, річками, долинами, над містами і селами. Внизу привітно мерехтіли вогні вокзалів, електростанцій, заводів, що працюють цілодобово. Он по залізниці рухається поїзд, наче іграшковий, а онде по шосе повзуть маленькі, теж наче іграшкові машини. Згори здається, що вони ледве пересуваються, а насправді ж вони мчать як скажені.
Місячний зайчик Олелько сидів у Нусі на колінах.
– Наші вже повертаються, – сказав він. – Порозносили сни й повертаються.
– Де? – не бачачи нічого, спитала Нуся.
– А ти й не побачиш, – відповів Олелько. – Вони повертаються зі швидкістю світла. Людське око не в змозі цього побачити… А онде вже й гора Селенга.