Дівчинку звали Ганнуся. Але змалечку всі називали її просто Нуся. Була вона білявенька, голубоока, кирпата й дуже симпатична. От бувають такі – не вельми, може, й гарні, але страшенно симпатичні. Глянеш – і губи самі розтягуються в привітну усмішку. Це вже, як то кажуть, од Бога – така симпатія. Симпатичні вони не лише на обличчя, а й за вдачею симпатичні – щирі, доброзичливі, усміхнені. Тому їх люди й люблять. Бо вони люблять людей і завжди намагаються покращити людям настрій. Тато навіть склав про свою доню такого віршика:
- Як на тебе гляну, Нуся,
- То відразу усміхнуся.
Але сьогодні вранці Нуся сама була не в настрої. Бо наснився їй сон – дивний і тривожний… Буцімто стоїть вона вночі в страшному темному лісі. Поряд із нею маленький дідок, осяяний місячним сяйвом, що пробивається крізь віти. Дідок у червоному крислатому капелюсі, на ногах чоботи з високими, аж по саме нікуди, халявами. І сорочка-вишиванка біла. І штани білі. І борода, й вуса сиві – білісінькі. Тому й видно його добре в темному лісі, хоч місячне сяйво осяває лише червоний капелюх. Дідок стоїть і гірко плаче. Сльози рясно течуть на вуса й бороду.
– Що трапилося, дідуню? Чого ви плачете? – питає Нуся.
– Ох! Як же мені не плакати, коли в мене таке горе!
– Що таке? А не можна чимось зарадити, допомогти?
– Може, ти й могла б допомогти, але… не захочеш, – зітхнув дідок.
– Чому?
– Та ні, не захочеш, не захочеш, – і дідок знову гірко заплакав.
– Та чого ви так думаєте? Якщо я тільки зможу, я…
– Тоді слухай… – почав дідок.
І раптом місячне сяйво згасло. І дідок пропав.
Нуся прокинулась.
Вона намагалася знову заснути, щоб додивитися той дивний сон. Але не змогла.
Тож звідки візьметься гарний настрій після такого сну?
Особливо прикро Нусі було те, що дідок засумнівався щодо її бажання допомогти. А вона ж якраз дівчинка чуйна, сердечна й зичлива. І в дитсадку завжди всім допомагала. І тепер у школі, у першому класі.
Нуся підійшла до відчиненого вікна й визирнула в сад. Почалися літні канікули, і Нуся жила з батьками на дачі, у маленькому дерев’яному будиночку на березі річки Трубіж. Тато й мама поралися на городі, їм було зараз не до Нусиних снів. Вона це розуміла.
Нуся зітхнула. Навіть і поділитися ні з ким.
– Як це ні з ким? А я? – почулося раптом.
Від шибки віддзеркалювався на підвіконня сонячний зайчик. Спершу це була просто мерехтлива сонячна плямка. І раптом на очах Нусі плямка перетворилася на живого сонячного зайчика, жовтого, пухнастого, з довгими вушками і коротеньким хвостиком.
– Ой! – вихопилося в Нусі. – Ти хто?
– Терентій! – сказав сонячний зайчик.
– Справді? – усміхнулася Нуся. – Той самий Терентій? З Країни Сонячних Зайчиків?
– Той самий.
Нуся колись читала про нього. Але не думала, що справді існують і Терентій, і та казкова Країна Сонячних Зайчиків.
– Існують. Аякже! – сказав Терентій.
– Ти що – читаєш думки? Я ще не сказала, тільки подумала, а ти…
– Авжеж читаю. І знаю, що тебе зараз турбує. Про сон твій знаю.
– Серйозно?! – зраділа Нуся. – А що той дідок хотів сказати?
– Цього я вже не знаю. Бо ж і ти не знаєш. А я тільки читаю твої думки.
– Що ж робити? – знову засмутилася Нуся.
– Не сумуй! – сказав Терентій. – Я попрошу мого друга, місячного зайчика Олелька – і він тобі допоможе. Тільки доведеться чекати ночі. Бо місячні зайчики бувають лише вночі, коли світить місяць.
– А як же ти його попросиш? Вас же, сонячних зайчиків, тут уночі не буває. Ви ж, як сідає сонце, тікаєте у свою країну…
– Не хвилюйся. Подзвоню Олелькові по чарифону в Країну Місячних Зайчиків. А він уже прийде до тебе уві сні й допоможе.
– Уві сні? – здивувалася Нуся.
– Авжеж. Місячні зайчики те й роблять, що розносять людям сни. Прибігають до нас, у Долину Щасливих Сновидінь, беруть сни і розносять уночі тим, хто спить… Правда, їм весь час доводиться пильнувати, щоб їх не випередили агенти пана Морока – нічні кошмари. Ти ж знаєш, пан Морок – Начальник Канцелярії Нічних Кошмарів, Перший Радник Королеви Глупої Ночі.
– Знаю. Але ж він і Володар Зландії.
– Так. Він приватизував Зландію. Але й від посади Начальника Канцелярії Нічних Кошмарів не відмовився. Займає дві посади.
– А ти думаєш, та біда, про яку говорив дідок у моєму сні, пов’язана з паном Мороком? – спитала Нуся.
– Може, й пов’язана… Буде видно.
– З ким це ти розмовляєш, доню? – гукнула раптом із городу мама.
Терентій одразу зник.
– Та просто так… граюся! – відгукнулась Нуся. Дорослим важко іноді пояснити справжність казкових дій і явищ.